Хроніки хроніка

 6 лютого, понеділок.
 День важкий? День просто ніякий! Усе звично, аж гидко. Надворі мороз нижче -20 за цельсієм, але останнім часом це також звично. І також гидко.
 А ще сьогодні видали на руки дипломи бакалаврів. Усе! Можна тікати звідси і бігти на Укртелеком. Там з таким дипломом одразу беруть працювати і платять три штуки... На щоб це ще губу розкатати?


7 лютого, вівторок
 Сьогодні Динамо із Спартаком грали десь в Тель-Авіві. Наші москалів давили-давили, ледве ті відбивалися. Правда зіграли 1:1.
 А ще заступив разом із другою групою в наряд на навчкорпус. І ще разом з Ізею. Тепер усю добу доведеться його сексуальні фантазії слухати.
 Про усю добу я трохи помилився, до десятої вечора він знаходив інші теми для розмов. І за це йому велике спасибі.
 Наприклад, розказав як Русік в чаті свого брата підчепив. Тобто Русік зайшов в чат під ніком якоїсь дівки і когось там цепонув. Потім, під час спілкування, щось йому той хлопець дуже знайомим показався. "Брат!" - "Але ж в мене немає сестри!" - "Та я ж твій брат, Русік!" - "Брат!" Прямо як в індійських кінах чи мексиканських милах, тільки насправді і прикольно.
 Потім Ізя почав свою улюблену тему - про секс. Але десь за годину припинив і ліг спати. Точніше сів спати. Ну і слава богу, що заснув, бо завтра я заїбуся слухати його збочені сексуальні фантазії.

8 лютого, середа
 Бля, я заїбався слухати Ізіні збочені сексуальні фантазії! Цілий день він або спить, або кого і як хотів би виїбати. Вірніше просто "як", бо "кого" йому майже похуй.
 А ще майже цілий день наш наряд хотіли виїбати усі кому не ліньки. Здебільшого ті, які розйобувати нас не мають ні найменшого права, але ж так хочеться... (Застереження: в цьому абзаці, на відміну від Ізіних фантазій, слова утворені від слова "їбати" вжиті в переносному значенні). Так от, нас ні за хуй намагалися роз'їбати різні прапорщики, службувці ЗСУ, начальники друкарень і т.д. Ну ми, звісно ж, на них поклали хуяку і спокійно відстояли той наряд.

9 лютого, четвер.
 Сьогодні після обіду, було влаштовано підведення підсумків минулого навчального семестру за факультет. Причому загнали нас туди якось несподівано. Вертаю я з їдальні, несу Ботві бутерброда, тобто котлету проміж двох скибок хліба, а курс завертає до навчкорпусу замість того, щоб іти до гуртожитку. Анік починає панікувати і застромлює в сніг бутєр, якого ніс Пітєру: "На обратной дороге откопаю". Пітєр, взнавши долю бутерброда, перехотів його їсти. А я таки проніс свого бутєра, але Ботва, який мав його їсти, туди так і не заявився. Тому того бутерброда зжер Пих під час доповіді Сторожа у ЧЗЗ. Сама доповідь була моднячою - паралельно їй слайд-шоу із основними тезами висвічувалось та разом із фотками нашого керівного складу. Коли висвітили Юрине фото в залі розпочався приступ істеричного реготу. Так, класне фото, нічого не скажеш.
 А іще Сторож розказував, яка велика увага приділяється науці, скількох перспективних здобувачів наукового ступеню набрала, зокрема, 22-га кафедра. "Ага, Бензіно", - співпали мої думки із фразою Крякуса. Дійсно, перспективний був би здобувач. Одне його порівняння "У тебя чёлка, прямо как этот День Победы порохом пропах" тягне на дисертацію, а якщо усі інші пригадати... Із таким потенціалом можна Нобелівські премії щороку брати у всіх галузях. Пам'ятника такій людині зваяти, чи що?..

Продовження мого курсантського щоденника. Навряд чи його хтось читає, але мені все-одно потрібно його потихеньку "оцифрувати", тож чому б це не зробити на сторінках ЖЖ? Все одно текст нікому не заважатиме, тому що ( схований під катом )

неділя, 29 січня 2006 року

 А я, дурний. був уже зрадів вихідному дню. Радіти рано - з нами Гагарін. "Навіщо робити справи у будні, якщо можна відкласти їх на неділю?" Справді, вихідного дня усі три мільйони задач виконуються особливо натхне-
нно. (...бля, дИбільний перенос на інший рядок вийшов...)
 У звільнення, все ж таки, вийшли. Треба було зачиняти за собою інститут на ключ, бо ми вже вкотре були останніми.
 В увалі навістив гендель "Сармат", що на базарі. (Цей гендель претендує на те, щоб приютити нас на випуск...) Нічого так... могло бути гірше... значно гірше. Звичайно ж, три ігрових автомата там зовсім не в тєму, а от настільний футбол забугорного зразка мене навіть приколов. Батарей опалення немає, тому всередині хоч і не "дико", а "просто", але холодно. Офіціантки тусуються біля каміну, в якому ліниво горять якісь пеньки, і гріють над вогнем руки. Із рота іде пара, хоча майже непомітно. В залі напівтемрява, червоні цегляні стіни із вмурованими каменюками і бочками, кахляна підлога і залізно-дерев'яні меблі. Стільці тут важкопідйомні, столи - майже непорушні, а цільно-чавунну вішалку зсунути з місця навіть не намагатимусь... Стільця за собою не засуваю. Я сьогодні добрий. Не буду мучити бідолаху, що сидітиме на моєму місці, а то буде відсувати стільця і надірветься. А я ж не садист.
...
 Сиджу в кімнаті на ліжку. Слухаю Lюк - Sex і ТНМК - Сила. Проглядаю Перламутрове Порно Ірени Карпи (наче нормальна книженція). Натрапив посеред тексту на перелік прізвисьок одного чувака. Не вражає. Усього 18 з яких багато майже однакових. До Льови з Кольосом йому повзти-недоповти. Пам'ятаю, як ми з'ясовували у когго з них прізвисьок більше. Так Льова десь на 22-му чи на 23-му програв. І це при тому, що схожі клікухи (наприклад: Конь-Коняра) не канали. Це вам не Свиня-Свинюка-Свинка.

Повертаюсь до своїх курсантських мемуарів. Летс гоу! :)

26 січня, четвер
 Морози все слабшають. Ранком, ідучи до їдальні, спостерігав нереальну картину: На фоні безхмарного безмежно-блакитного неба згинаючись від вітру ліз догори стовп рожевого диму із труби котельні.
 Ввечері стовп диму був світло-світло сірим, майже білим, на фоні темно-темно-кобальтового неба. У проміжок часу між сніданком і вечерею дим був банально сірим, і небо було банально синім (чи якого воно там кольору). Усе інше, що було того дня, також було прикро банальним. Прикро...

27 січня, п'ятниця
 Того дня якесь дурило, якого ми зібрались (нас загнали) послухати у ЧЗЗ (433-тя аудиторія), агітувало нас до вступу в НАТО (та у ЄС). Агітація йому вдалась хрєново. Скоріше навпаки - добився зворотнього ефекту. Я, мабуть, і то не гірше впорався б, а якби ще трохи підготувався до виступу... Ну і кому такі агітатри нахуй потрібні?
 Ну та чорт із ним, із агітатором. Було того дня і дещо прикольне, окрім звичного вже шаройобства (хоча, все-одно, пов'язане із шаройобством, ну та нікуди, певно, від нього не дінешся) Подивився мультик South Park. Так, він звісно тупорилий, припєзженний якийсь, але, все-одно, классний! Не гірший за Сімпсонів. Хіба що надто матюкливий - інтелігентних осіб знічує. Добре, що я не інтелігент, а бронелобий воєнний. Я запросто можу дивитись South Park не травмуючи психіку, та ще й отримувати від того безкоштовним бонусом задоволення.
 Як добре, що я воєнний. Як добре, що я воєнний. Як охуєнно, що я тупорилий, їбонутий на усю свою квадратну голову воєнний!

І раз вже на мене напали інститутські спогади, то продовжу розшарювання свого старого щоденника:)
Деякі коротенькі пояснення до записів (зноска на Контактівську фотку, так що як раптом ви не зареєстровані на цьому ресурсі, то можете і не клікати по лінку):

Луноход (або луна) - причіп, до якого виливалися недоїдки із їдальні. Недоїдки виносились в 40-літрових алюмінієвих каструлях і в обід вивозились на підсобне хазяйство в селі Патлаївка на корм свиням.
Зальний - Черговий по обідньому залу. Сервірує столи на весь курс, миє посуд та прибирає зал після їжі.

 І все-таки сьогодні ще холодніше! Вітер просто скажений. Полтавчани припхались ранком ледь живі. Лякали температурою -24 за цельсієм. Ми злякалися.
 ... Після обіду допомагав  зальному. Наважились винести відходи до луноходу. Стоїмо перед дверима. "Ну що, пішли?" - "Пішли!" Різко відчиняємо двері і вибігаємо надвір. Вітер щосили жбурляє в нас снігом і хоче заштовхати назад до їдальні. Ніхера не бачу - очі засипає снігом. Нагинаю голову і з криком "Ура!" пробиваюсь сніговими кучугурами до луноходу. Фед біжить поруч, голосно регоче і постійно спіткається у заметах. На луні вітру немає. Натомість є купа очманівших від морозу горобців. Вони понаїжачували пір'я, повсідалися на шматках розкиданого хліба і дивляться на нас злющими очима. "Зараз вони нас з'їдять", - подумав я, підходячи до них майже впритул. Але вони скривили невдоволені морди і перелетіли під шиферний дах.
 Виливаючи до луноходу недоїдки, подумали з Федом, що запросто можна примерзнути до кастрюлі. Або до луноходу. І їздити потім із ним на Патлаївку аж до весни...
 ... Ввечері разом із Ботвою понесли сміттєбак на мусорку. Повернувся із білими в інію щокамиі носом. Більше того дня вийти надвір не наважився. Сидів у своїй кімнаті. Із неї виходив лише через крайню необхідність, бо в блоці почало страшно смердіти каналізацією. Доніс каже, що то лайно піднялося по трубі угору, сидить там і смердить. Причому смердить із усіх сил - старається, падло. І з кожною хвилиною у нього виходить все краще і краще.
 Бля, а що ж завтра буде?

 Слава богу, за ніч не вмер ні від холоду, ні від отруєння каналізаційними газами. Більш того, вітер вщух, а із смородом покінчив власноруч. Виліз із Чих-Пихом на дах гуртожитку і вичислив трубу, у якій сиділо те лайно. Так я і думав: кінець тої труби наглухо завалено снігом і запаяно льодом. Збиваю із труби сніг, заливаю кригу гарячою водою і розбиваю її якимось дрючком, якого Чих-Пих знайшов на горищі. Із пробитої труби, наче джинн із пляшки, винривається білий стовп газів. Нас вибуховою хвилею відкидає до горища. Задраюємо люки і спускаємось донизу.
 Радійте мешканці сімсот першого блоку! Із смородом покінчено! Зустрічайте своїх героїв - переможців лайна!

Чомусь зовсім нема натхнення придумувати нові записи. Можливо осінь. Можливо якісь особисті трабли. Можливо все вкупі помножене на образи від відсутності коментів до записів, над якими особливо старався та які вважав насправді сильними а не пустими кухонними балачками...
 Але я зараз не про те. Зараз я вирішив розшарити свого першого щоденникового записа, без якого навряд чи було б моє теперішнє перебування в ЖЖ. Трапилось це на п'ятому курсі мого навчання в Полтавському бронебійно-фугасному. Робити було, загалом, нічого, от я і взявся до ведення щоденника. До того ж іще із двадцятиріччя мав кульного чистесенького блокнотика з обкладинкою стилізованною під джинси. Гріх було й надалі зберігати його в недоторканності, особливо зважаючи на те, що дарували мені його з настановою написати у ньому багато цікавих речей.) Отак я й почав вести публічний щоденник. Отже, передруковую перший запис із того нотатника. 

 Стояв у варті. Надворі було дико холодно. Щоб не змерзнути на вишці - стрибав, танцював і матюкався про себе. Допомагало мало. Валянки виявляється не всесильні - у ноги все-одно холодно. Замерз як цуцик ("бля, якусь хуйню виморозив",- сказав би на це Коняра,- "Цуцик змерз як цуцик")
 Щоб якось відволікти думки від того, що поступово замерзаю, забив голову різними приємними мріями про те, який я класний пацан, і якби було класно якби... А ще співав подумки пісеньок, і, якоїсь холєри, придумав початок вірша. Любовного.  Ну це вже точно повідморожував усе, що в голові було. Вірші вже років триста не придумував. Десь з класу третього, може п'ятого (та й ті були на один-два стовпчики). І взагалі не про кохання. А тут поперло:

 Вона ззовні чимось подібна на Бога.
 У неї такий самий профіль як в Нього,
 Такі самі очі - глибокі і сині
 І довгі-предовгії чорнії вії.

 Коли вона зводить свій погляд на мене,
 У ньому спалахує щось навіжене,
 А в мене у грудях спалахує сонце
 І страшно пече. Поясніть мені що це?

 Чому поруч з нею я ніяковію,
 Соромлюсь себе і, мабуть, червонію,
 Як дурень мовчу, хоч сказати їй мушу:
 "До себе скоріш забери мою душу"?..

 
 Ото я дав джазу! Аж сам трохи охуїв. Можна іще якусь музичку пикольну придумати, додумати приспів та іще один куплет, узяти Доніса за бари, щоб вчив мене грі на гітарі,- буду панкувати. До другуго куплети вже навіть заготовки лізуть до макітри. Щось на кшталт: "Такі самі пальці - тендітні і ніжні" або: "Така ж як і Бог - пухнаста і біла", і так далі в тому ж дусі...
 Треба було іще на вишці додумувати, бо потім я все-одно про це забуду. Але мене прийшли міняти (а я цьому був дуже радий). Злазячи із вишки (дуже повільно і обережно), як завжди, проклинав того, хто додумався приліпити тут цю дурнувату драбину. Найбільше шансів загинути  у варті - це наїбнутися із цих кончєних сходів, звернути шию, зламати карк,  почавити усі внутрішні органи або просто розхуячити череп (і каска від такого фіналу твог8о короткочасного польоту точно не врятує, і автомат із йобаним бронежилетом також). Побажавши винахіднику тієї диво-драбини усе його життя бігати нею вгору-вниз взутим у валянки і загорнутим у кіл двадцять заліза і теплого одягу, злажу із останньої сходинки. Міняюсь із Паяльником касками (та що була на мені - трохи зручніша), подумки благословляю його на несення служби і в передостанній раз тікаю із поста.
 На розряджанні зброї разом із Муком і Панцирем виганяємось із Коня (він і сам радий, коли із нього гадять і героїчно гонить на всіх). Врешті-решт, на досить безневинну фразу Мука:
 - Не завидую я твоим зольдам;
 Кінь відмочує:
 - И не надо завидовать моим зубам!
 Справді, не треба заздрити його зубам, бо в нормальному роті вони не помістяться. На такі зуби заздрісно дивитиметься хіба-що воїн-тубілець із племені Новозеландських канібалів: "Ото файні цацки із тих зубів вийшли би..."
 ...В останню зміну уже нічого не придумувалось, б стало іще холодніше, а думки закристалізувались великою брилою льоду. До кінця зміни бездумно стрибав на місці.
 Зміняючій нас варті взагалі срака. В нас хоч перші дві зміни було відносно тепло, а в них іще холодатиме...
 ...Із варти повертались повз розкопки водопровідної труби. Десь там в ямі синьо-зеленим спалахує світло. Там все ще варять труби десь вже десяту годину... Згадка про те, що цілий день не було води, повністю відбила апетит. Чомусь зовсім не хотілось жерти суміш обіднього пшона і вечірньої картоплі виделками із залишками ранкової перловки, та заїдати усе це рибою обсмаженою у посудомиї. Тому побажав сміливцям, що відважились іти вечеряти, приємного апетиту і здорового травлення, а сам завалився спати.
 Добраніч...