Архів. 1.02.06
Feb. 19th, 2010 02:20 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrrПродовження мого курсантського щоденника. Навряд чи його хтось читає, але мені все-одно потрібно його потихеньку "оцифрувати", тож чому б це не зробити на сторінках ЖЖ? Все одно текст нікому не заважатиме, тому що захований під катом.
1 лютого, середа
В 6.00 припхалися в їдальню. Там нас не чекають - головний вхід зачинено. Погрюкавши ногами в двері ідемо до чорного ходу сердито матюкаючись. В залі на столах на нас очікують вже холодні каша і кава, а хліба, масла і цукру немає зовсім. Сидимо хвилин 20. Втикаємо. Дрімаємо. Чекаєм хліба. І масла. І цукру... Спасибі тобі, Юра, що домовився щоб сніданок був раніше...
... Екіпіруюсь. Ніяк не можу вивісити цього дебільного речмішка, щоб він рівномірно давив на обидва плеча, а не лише на ліве.Манюнька радість, що йдемо без автоматів.
Іти важко. Ноги весь час розповзаються в різні боки. Тулуб періодично намагається зайняти горизонтальне положення. Поки-що мені вдається втримати його вертикально. Але тільки поки-що...
Єбун-гора уся в снігу. Спускатися із неї пішки дуже важко - весь час підсковзуешся. А от збігати легше. І прикольніше. Збігаю разом з іншими. Классно! Весело і стрьомно. Вимірювач адреналіну починає зашкалювати. Страшно, що посковзнусь і впаду, але й гальмувати не хочеться. Та й погано виходить - продовжую сковзати вниз на прямих ногах, навіть коли заїжджаю у снігові замети мало не по коліна. Швидкість лише трохи зменшується. Сніг бризками розсипається довкола... Одного разу таки ледь не гепнув, але якимось дивом втримався лише загрібши сніг правою рукою та коліном... Кайф!..
... Внизу, виплескуючи емоції, потроху заспокоююсь...
У Вакулах нас, ясна річ, зустрічають питанням: "Какого хуя вы сода приперлись?" Звісно ж, нас тут ніхто не чекав. Не здивуюся, якщо нас заженуть до лісу, ховатися від комісії.
Поморозивши нас надворі, врешті-решт, запускають до клубу. Сидимо там, гріємось. Як тільки починаю дрімати, нас виганяють до парку (до автопарку). Забирають 40 чоловік на розконсервацію техніки зв'язку. Решту 30 чоловік Калх відправляє "грітися на сонечку". Стоїмо, гріємось. Ноги починають мерзнути. Ботва кидає мішок і починає бігати туди-сюди та присідати. Рештою першого відділення скучковуємось в коло і стрибаємо на місці. Розглядаємо технічного засоба охорони на четвертому посту (здається та хєрня "Трасса" називається). Згадуємо, як від зайців завжди спрацьовувала сигналізація.
- А что-то следов заячих не видно, - каже Пітєр.
- Наверное, всех зайцев съели голодные зольды, - припускає АО.
- Или наоборот - голодные зайцы съели всех зольдов и теперь лежат в казарме на кроватях, - це вже моя репліка.
- Ага, обули берцы, лежат на кроватях и курят, - доповнює Доніс
- Бля, я уже заебался греться, уже прямо жарко, - каже Пих, шморгаючи посинівшим носом.
- Надо пойти к Калху и сказать, что мы уже заебались греться.
- А Калх тогда скажет: ладно, идите теперь в тенечек, - відповідає Менич...
... Ті що розконсервовують технікузв'язку також хуйньою маються...
Назад іти значно важче. Того що вже зайобаний. На Їбун-гору підіймаюся "на автоматі". Тупо дивлюся на п'яти ідучого попереду і намагаюся ступати по його слідам.
По рівній дорозі іти не набагато приємніше. У фізичному плані перебирати ногами, звісно, легше, але й слизькіше. Майже усю дорогу нервово сіпаюсь, намагаючись зберегти рівновагу. Зате асфальт, який подекуди пробився з-під снігу, сприймається вершиною людської цивілізації...
... До гуртожитку дійшов ледь живий. Страшно хочеться жерти. Страшно хочеться десь гепнутись полежати. І кудись подалі закинути речовий мішок. Нестерпно ниють плечі. Особливо праве. Дивно, ліва лямка давила сильніше за праву. В кімнаті порозкидав речмішок, протигаз, бушлат і завалився на ліжко. Ух ти, як добре! Майже одразу відрубаюсь...
Будять на обід. Доречно, бо я голодний, аж щлунок десь там в животі стрибає і крутиться. В їдальні жадібно запихаюся хлібом-супом-кашою-котлетою. Але голод майже не попускає, хоча відчуваю що шлунок забитий.
Після обіду валюся спати...
... В 17.15 будить Мук:
- Подорвали все жопы. Наводим в комнатах порядок. В 18.05 начальник войск связи будет делать обход по комнатам.
Ну от, знову наводити порядок. Ми його вже із суботи щоденно наводимо. Сьогодні, поки я з Пихом були в Вакулах, Паяльник із СО вже наводили порядок у всіх кімнатах. Тепер я ніяк не можу знайти свої труси та шкарпетки - їх кудись засунули подалі від очей. А то генерала ще інфаркт схопить, як побачить, що курсанти нестатутними трусами користуються.
В 18.05 генералом, звісно ж, і не пахне. В 18.25 усіх виганяють на спортмасову. Спускаюсь униз до фойє, коли надходить нова інформація, що спортзал зачинено, і ніхто його відчиняти не має наміру. Який же дурень його відчинить, як там підлога сяє мов неонова вивіска? Більшість народу вертається у кімнати. Я ввагаюся, бо знаю: якщо піднімусь нагору, то Юра одразу ж вижене по морозу бігати (аби тільки із гуртожитку витурити), а якщо залишуся в фойє, то все за тим же законом підлоти спортмасової не буде, а я простовбичу там до вечері. Вирішую підійматися нагору. Але не роздягаюсь, як роблять декотрі, а чекаю доки нас виженуть. Справді, через 5 хвилин Юра всіх виганяє. Я так і думав. Правда трохи помилився - спортзал для нас таки відкрили.
Генерала усе нема і нема, хоча вже час вечірньої перевірки. Кожні 15-20 хвилин до нас заскакував Юра із квадратними очима та в кров обкусаними губами і поливав нас лайном із свого дристомету: "Блядь, тут начальник войск связи ходит, а он тут музыку слушает!"
Як не дивно, але генерал таки піднявся до 7-го поверху Ми тоді якраз на вечірній перевірці були у фойє. Почали наверх підійматися, а там - генерал! Усі стушувалися, поставали на сходах. Думають, що зараз взагалі усіх надвір повиганяють, щоб генералу на очі не потрапляти. А генерал тим часом вицепив АО і давай його питати, що таке амплітудна модуляція. Той відповів.
- Молодець! Добре розбираєшся. Де служити хочеш?
- Ще не визначився. Після стажування вже вирішу.
- А куди їдеш на стажування?
- В Київ. На Легенду.
- Будеш служити на Легенді.
Після цього генерал пропускає АО до блоку, а за ним щимляться усі інші. АО вмикає помножувач рами на 10 (а може і на всі 100), ходить усіх розпихує, і в двері проходить боком...
... Лежу після відбою, слухаю плеєр. Двері відчиняються і заходить Панцир:
- Ану бегом в светлицу, учить ТТХ радиостанций.
- Ты что, бахнулся?
- Приказ начальника курса!
- Серьёзно?
- Серьёзно. Он только что командирам групп говорил. Завтра генерал всех спрашивать будет.
- А-ХА-ХА-ХА!!! - регочемо із Пихом, аж животи судомить.
- Ну ладно. Спокойной ночи.
- Панцырь, подожди, - підриваюсь із ліжка, дістаю клаптик туалетного паперу і простягаю йому. - На, передай начальнику курса.
- ХА-ХА! Спокойной ночи!
- Спокойной ночи! Всем срать!!!!!
1 лютого, середа
В 6.00 припхалися в їдальню. Там нас не чекають - головний вхід зачинено. Погрюкавши ногами в двері ідемо до чорного ходу сердито матюкаючись. В залі на столах на нас очікують вже холодні каша і кава, а хліба, масла і цукру немає зовсім. Сидимо хвилин 20. Втикаємо. Дрімаємо. Чекаєм хліба. І масла. І цукру... Спасибі тобі, Юра, що домовився щоб сніданок був раніше...
... Екіпіруюсь. Ніяк не можу вивісити цього дебільного речмішка, щоб він рівномірно давив на обидва плеча, а не лише на ліве.Манюнька радість, що йдемо без автоматів.
Іти важко. Ноги весь час розповзаються в різні боки. Тулуб періодично намагається зайняти горизонтальне положення. Поки-що мені вдається втримати його вертикально. Але тільки поки-що...
Єбун-гора уся в снігу. Спускатися із неї пішки дуже важко - весь час підсковзуешся. А от збігати легше. І прикольніше. Збігаю разом з іншими. Классно! Весело і стрьомно. Вимірювач адреналіну починає зашкалювати. Страшно, що посковзнусь і впаду, але й гальмувати не хочеться. Та й погано виходить - продовжую сковзати вниз на прямих ногах, навіть коли заїжджаю у снігові замети мало не по коліна. Швидкість лише трохи зменшується. Сніг бризками розсипається довкола... Одного разу таки ледь не гепнув, але якимось дивом втримався лише загрібши сніг правою рукою та коліном... Кайф!..
... Внизу, виплескуючи емоції, потроху заспокоююсь...
У Вакулах нас, ясна річ, зустрічають питанням: "Какого хуя вы сода приперлись?" Звісно ж, нас тут ніхто не чекав. Не здивуюся, якщо нас заженуть до лісу, ховатися від комісії.
Поморозивши нас надворі, врешті-решт, запускають до клубу. Сидимо там, гріємось. Як тільки починаю дрімати, нас виганяють до парку (до автопарку). Забирають 40 чоловік на розконсервацію техніки зв'язку. Решту 30 чоловік Калх відправляє "грітися на сонечку". Стоїмо, гріємось. Ноги починають мерзнути. Ботва кидає мішок і починає бігати туди-сюди та присідати. Рештою першого відділення скучковуємось в коло і стрибаємо на місці. Розглядаємо технічного засоба охорони на четвертому посту (здається та хєрня "Трасса" називається). Згадуємо, як від зайців завжди спрацьовувала сигналізація.
- А что-то следов заячих не видно, - каже Пітєр.
- Наверное, всех зайцев съели голодные зольды, - припускає АО.
- Или наоборот - голодные зайцы съели всех зольдов и теперь лежат в казарме на кроватях, - це вже моя репліка.
- Ага, обули берцы, лежат на кроватях и курят, - доповнює Доніс
- Бля, я уже заебался греться, уже прямо жарко, - каже Пих, шморгаючи посинівшим носом.
- Надо пойти к Калху и сказать, что мы уже заебались греться.
- А Калх тогда скажет: ладно, идите теперь в тенечек, - відповідає Менич...
... Ті що розконсервовують технікузв'язку також хуйньою маються...
Назад іти значно важче. Того що вже зайобаний. На Їбун-гору підіймаюся "на автоматі". Тупо дивлюся на п'яти ідучого попереду і намагаюся ступати по його слідам.
По рівній дорозі іти не набагато приємніше. У фізичному плані перебирати ногами, звісно, легше, але й слизькіше. Майже усю дорогу нервово сіпаюсь, намагаючись зберегти рівновагу. Зате асфальт, який подекуди пробився з-під снігу, сприймається вершиною людської цивілізації...
... До гуртожитку дійшов ледь живий. Страшно хочеться жерти. Страшно хочеться десь гепнутись полежати. І кудись подалі закинути речовий мішок. Нестерпно ниють плечі. Особливо праве. Дивно, ліва лямка давила сильніше за праву. В кімнаті порозкидав речмішок, протигаз, бушлат і завалився на ліжко. Ух ти, як добре! Майже одразу відрубаюсь...
Будять на обід. Доречно, бо я голодний, аж щлунок десь там в животі стрибає і крутиться. В їдальні жадібно запихаюся хлібом-супом-кашою-котлетою. Але голод майже не попускає, хоча відчуваю що шлунок забитий.
Після обіду валюся спати...
... В 17.15 будить Мук:
- Подорвали все жопы. Наводим в комнатах порядок. В 18.05 начальник войск связи будет делать обход по комнатам.
Ну от, знову наводити порядок. Ми його вже із суботи щоденно наводимо. Сьогодні, поки я з Пихом були в Вакулах, Паяльник із СО вже наводили порядок у всіх кімнатах. Тепер я ніяк не можу знайти свої труси та шкарпетки - їх кудись засунули подалі від очей. А то генерала ще інфаркт схопить, як побачить, що курсанти нестатутними трусами користуються.
В 18.05 генералом, звісно ж, і не пахне. В 18.25 усіх виганяють на спортмасову. Спускаюсь униз до фойє, коли надходить нова інформація, що спортзал зачинено, і ніхто його відчиняти не має наміру. Який же дурень його відчинить, як там підлога сяє мов неонова вивіска? Більшість народу вертається у кімнати. Я ввагаюся, бо знаю: якщо піднімусь нагору, то Юра одразу ж вижене по морозу бігати (аби тільки із гуртожитку витурити), а якщо залишуся в фойє, то все за тим же законом підлоти спортмасової не буде, а я простовбичу там до вечері. Вирішую підійматися нагору. Але не роздягаюсь, як роблять декотрі, а чекаю доки нас виженуть. Справді, через 5 хвилин Юра всіх виганяє. Я так і думав. Правда трохи помилився - спортзал для нас таки відкрили.
Генерала усе нема і нема, хоча вже час вечірньої перевірки. Кожні 15-20 хвилин до нас заскакував Юра із квадратними очима та в кров обкусаними губами і поливав нас лайном із свого дристомету: "Блядь, тут начальник войск связи ходит, а он тут музыку слушает!"
Як не дивно, але генерал таки піднявся до 7-го поверху Ми тоді якраз на вечірній перевірці були у фойє. Почали наверх підійматися, а там - генерал! Усі стушувалися, поставали на сходах. Думають, що зараз взагалі усіх надвір повиганяють, щоб генералу на очі не потрапляти. А генерал тим часом вицепив АО і давай його питати, що таке амплітудна модуляція. Той відповів.
- Молодець! Добре розбираєшся. Де служити хочеш?
- Ще не визначився. Після стажування вже вирішу.
- А куди їдеш на стажування?
- В Київ. На Легенду.
- Будеш служити на Легенді.
Після цього генерал пропускає АО до блоку, а за ним щимляться усі інші. АО вмикає помножувач рами на 10 (а може і на всі 100), ходить усіх розпихує, і в двері проходить боком...
... Лежу після відбою, слухаю плеєр. Двері відчиняються і заходить Панцир:
- Ану бегом в светлицу, учить ТТХ радиостанций.
- Ты что, бахнулся?
- Приказ начальника курса!
- Серьёзно?
- Серьёзно. Он только что командирам групп говорил. Завтра генерал всех спрашивать будет.
- А-ХА-ХА-ХА!!! - регочемо із Пихом, аж животи судомить.
- Ну ладно. Спокойной ночи.
- Панцырь, подожди, - підриваюсь із ліжка, дістаю клаптик туалетного паперу і простягаю йому. - На, передай начальнику курса.
- ХА-ХА! Спокойной ночи!
- Спокойной ночи! Всем срать!!!!!
