posterrr | Вінниця інкогніта. Єврейський цвинтар

Вирішив нещодавно сходити на розвідку до вінницького єврейського цвинтаря. Ну бо він на усіх картах як кладовище позначений, але я жодного разу не чув про його існування навіть від місцевих мешканців. Враховуючи долю інших старих вінницьких цвинтарів, зокрема католицького кладовища, на місці якого за Союзу було влаштовано центральний парк, застати юдейські поховання у гарному стані я навіть і не сподівався. Проте цікавість змусила прогулятися й з'ясувати, що тепер можна побачити на єврейському цвинтарі.

Тож беру фотоапарат та йду уздовж Бугу Староміським берегом від рошенівського фонтану до рогу вулиць Гліба Успенського й Палієвого Яру, де на карті хрестиками позначено розташування кладовища.

На тому місці, де згідно карти має бути єврейський цвинтар, громадиться високий поважний пагорб, оточений з усіх боків якимось автомайстернями, церквами та приватною забудовую. Вирішую поки що не дертися навпрошки через чужі паркани, а натомість обійти навколо і пошукати якогось більш-менш цивільного входу.

На вулиці Паліїв Яр на пустищі між двох приватних садиб помічаю круту звивисту стежку нагору до пролому в мурованій стіні, яка напевно огорожувала раніше територію цвинтаря. Тож не вагаючись здираюсь нагору, попутню фотографуючи залишки муру.

Оскільки тепер за буйними чагарникам ані цвинтарних стін, ані навіть самого пагорба практично неможливо розгледіти, наведу ще й зимову фотографію тієї місцини.

Врешті таки здираюся нагору, а там... нічого немає. Лишень порослий пирієм та іншими травами пустир, подекуди розкопаний сірими прямокутниками під грядки, де вже зійшли міцні паростки картоплі, квасолі та іншої городини.

Зате краєвид із пагорба просто чудовий.

Розкішні панорами, що відкриваються із пагорба, підказують, що я на місці. Місцина справжні дуже мальовнича, і краєвиди звідси розміщували іще на дореволюційних листівках.

На іншому березі Бугу видніються будівлі обласної ради й театру. Заодно можна придивитися собі квартиру із гарним краєвидом десь в районі вулиці Володарського.

Втопаюче у зелені Старе Місто із цвинтаря також видно мов на долоні.

Шкода тільки, що до кадру лізуть рябі купи сміття. Ну такий уже в нашого населення незламний менталітет - не напружувати себе виносом сміття далі аніж на 100 метрів від хати.

Щоб не дивитися на безлад під ногами, кидаю поглядом у далечінь, на водонапірну вежу в центрі міста.

Хоча, по правді сказати, сміття довкола не так вже й багато, просто воно розташоване на самих видних місцях і нахабно лізе в око. Тим часом як такі подібні на ріпак квітки, що несамовито пахнуть густим медовим ароматом, легше знайти серед високої трави за запахом, аніж помітити візуально.

Окрім квітів під ногами де-не де трапляються гранітні камені, але визначити, чи то залишки мацейв, а чи просто дикі брили, практично неможливо. Судячи з усього, територію цвинтаря колись зарівняли бульдозером, от тільки так і не придумали, що далі робити із цією землею.

Ну а поки залишки цвинтаря стоять пусткою, місцеві мешканці потроху починають пристосовувати землю під власні городи.

За однією з таких грядок несподівано помічаю білий обеліск.

Підходжу ближче.

Пам'ятна плита сповіщає, що "У цьому місці розташоване старе єврейське кладовище міста Вінниці". На жаль, переказати написане івритом не зможу.

Серед чиєїсь картоплі стає добре помітно, що гранітні брили - це не просто так собі випадкове каміння, а залишки від могильних плит.

Чесно кажучи, не розумію я такого варварського ставлення до цвинтаря. Причому, не з боку простого населення, що влаштувало серед колишніх могил свої присадибні ділянки (мертві не повинні заважати існуванню живих), а з боку чиновників, які дозволили зробити із кладовища полігон. І справа не лише в моральних чи етичних почуттях. Якщо навіть підходити до питання із суто прагматичного боку, то із єврейського цвинтаря можна було зробити туристичний об'єкт, аніж тупо зрівнювати його із землею й лишати пустищем. Адже у тому ж Меджибожі чи Бердичеві я на власні очі бачив великі автобуси юдейських прочан, що навідували могили своїх предків.

А щодо вінницького єврейського кладовища, то найцікавіше там заховане зовсім не серед городів та пустища, а у заростях дерев і кущів, де ще залишились більш-менш цілі мацейви із пам'ятними написами на івриті.

Земля у тій "лісосмузі" (чи як ще можна назвати той клаптик території із деревами?) нібито вимощена надгробними плитами.

Судячи із пластикових стаканчиків навколо мацейв, сюди часто бігають старшокласники із сусідньої школи побухати й покурити на ничку від вчителів. А судячи із кількості комарів навколо, випивати й затягуватись їм треба похапцем, інакше крилаті кровопивці можуть і зжерти.

Один із небагатьох вцілілих кириличних написів сповіщає, що тут знайшов свій спочинок Борухъ Бенціонъ (...)сяновкеръ, який помер 21-го жовтня 1912-го року.

Іще одна мацейва, якій пощастило лишитися дотепер майже неушкодженою.

Кам'яні дерева надгробних пам'ятників тепер тісно переплелись із живими коріннями й стовбурами.

Комарі продовжують надокучливо дзижчати над вухом, та й самому вже набридає блукати хащами серед доволі однотипних вцілілих мацейв. Тому вибираюся із чагарника на дорогу та йду на вихід із цвинтаря.

І вже навіть проминаючи дитячий садок, що збудований неподалік від колишнього кладовища, край дороги все ще трапляються залишки надгробних плит, наче уламки пам'яті про похованих тут людей.