Нашъ грязный, кишащій жидами Кременецъ
Nov. 10th, 2011 05:58 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrrОсінь, як завше, невчасна й неочікувана. Хоч яка то вже осінь. Радше зима із налитими оловом тяжкими хмарами із яких щомиті може посипатись липке мокре місиво снігу. Хочеться загорнутися пледом та сьорбаючи гарячий чай з лимоном передивлятись літні курортні фотографії, або ж споглядати каліфорнійські комедії.
Ну та дзуськи вам. Не розслабляйтесь, бо я буду усіх катувати мокрим сірим Кременцем. Щоправда, лише календарно літнім, але, насправді, по-осінньому сирим і туманним.
Отож, було це ще в червні, який саме бив усі температурні рекорди, причому в обидва боки, як найспекотніші, так і навпаки (ага, а середньостатистична температура за місяць вийшла цілком нормальною). Нам випала якраз найхолодніша погода, вкупі із якоюсь мрякою та мжичкою. Зате у маршрутному Еталоні займаю козирне місце коло вікна та з можливістю розвалитися в кріслі майже лежачки. Так і їду лежма до самого Кременця.
А от, нарешті, і мета нашої поїздки – «нашъ грязный, кишащій жидами Кременецъ». То не я таке придумав, нема чого тернополянам кидатися в мене каменюками. То викладач Волинської духовної Семінарії Ніколай (чи Микола?) Теодорович так писав у третьому томі свого «Историко-статистическаго описанія церквей и приходовъ Волынской епархіи» сто тридцять років тому. Влазимо із маршрутки, роззираємося довкола. Знаєте, а той Теодорович таки був правий (правИй, а не прАвий). Довкола сіро та брудно, тому що дощить, а навкруги самі гори між якими гадюкою тягнеться, схоже що взагалі єдина, дорога міста. От униз до всієї цивілізації і стікає із гір пісок із багнюкою та целофановими фантіками. Що ж до жидів, то от і їхня головна святиня, синагога себто, стоїть просто у нас перед носом та зустрічає приїжджих. Ага, будівля теперішнього автовокзалу перероблена саме із синагоги. Самих же євреїв у Кременці давно вже ніхто вже не бачив. Ну а що ви хотіли? – голокости, масові еміграції в дев’яностих... Тепер євреї по всій країни в дефіциті. А за даними 1883 року в Кременці із 10 212 чоловік населення 4 223 було саме євреями.
Ну та бог із ними, з жидами, чи то пак Яхве з ними, чи в кого ті євреї вірують. Ми припхалися до Кременця дивитися на середньовічні замки, старовинні церкви і колегіуми та на всіляке інше прадавнє каміння. Тому й рушаємо їх шукати в південному намрямку. Ну, бо із півночі ми приїхали і ніфіга цікавого у вікнах не бачили, а із інших боків місто тісненько обступили Кременецькі гори. До речі, раніше вони Авратинськими горами називалися (на честь селища Авратин Старокостянтинівського уїзду) або й взагалі Татрами. Незалежно від назви, ті гори ховаються від нас у тумані, чи то навіть у низьких хмарах. А ми тим часом пхаємось унизу єдиною дорогою, увесь час стрьомаючись, аби нас машинами не заляпало. Причому пхатися доводиться чорт-зна скільки, кілометрів зо два, як не більше. Пабло вже навіть панікувати почав, що ми зовсім не туди ідемо і нам потрібно терміново вертати назад, або ж починати брати якусь першу ліпшу гору приступом у пошуках замку королеви Бони. А я починаю витрачати заряд батарейок на зйомку усього, що хоч якось вирізняється із одноманітно-сірого фону. Наприклад знімаю такий будиночок із декоративними напівколонами по кутках та слідами-натяками на колишній балкон. Колись доказом заможності господаря була гарна архітектура, а не пластикові вікна із супутниковими антенами.
А от нарешті ми й дочвалали до першої більш-менш цікавої споруди. Не знаю, що то воно за капличка, бо ковані ворота на подвір’я було зачинено, але гарненька.
А ще та капличка відкриває собою цілий ряд кременецьких цікавинок, які надалі слідують одна за одною. Просто за нею в півсотні метрів громадиться дерев’яна, по-православному фарбована синім Чеснохрестівська церква. Пам’ятка архітектури, між іншим, хоча і не так давно збудована, впродовж 1887-1889 років. Зате на місці давньої (1684 року), а через свій вік ветхої, наче завіт, церкви. Незважаючи, на хитку міцність дерев’яної споруди, метричні книги та сповідальні відомості велися та зберігалися справно та педантично (з 1766 та 1830 років відповідно). Окрім звичних буденних справ Чеснохрестівська церква ще з першої половини вісімнадцятого сторіччя утримувала власну «особую богодельню для странниковъ и нищихъ» на Дубенському передмісті.
На протилежному боці дороги із-за мурованої тераси визирають бані Свято-Богоявленського монастиря. Наче і зовсім близько, а так просто до нього і не доберешся. Хіба що штурмом узяти пагорб разом із металевим парканом.
Ну та можна трохи потерпіти і культурно піти дорогою в обхід.
Доходимо до якоїсь здорової за розмірами депресивно-сірої споруди «під шубою». Виявляється, що це не абищо, а кременецький краєзнавчий музей.
Пройшовши його підворітньою можна таки цілком людяно потрапити до монастиря, що ми й робимо. Але там аж занадто усе гарне, квітуче і православне, тож зовсім не в’яжеться із заголовком. Тому про монастир буде у наступному розділі.
Ну та дзуськи вам. Не розслабляйтесь, бо я буду усіх катувати мокрим сірим Кременцем. Щоправда, лише календарно літнім, але, насправді, по-осінньому сирим і туманним.
Отож, було це ще в червні, який саме бив усі температурні рекорди, причому в обидва боки, як найспекотніші, так і навпаки (ага, а середньостатистична температура за місяць вийшла цілком нормальною). Нам випала якраз найхолодніша погода, вкупі із якоюсь мрякою та мжичкою. Зате у маршрутному Еталоні займаю козирне місце коло вікна та з можливістю розвалитися в кріслі майже лежачки. Так і їду лежма до самого Кременця.
А от, нарешті, і мета нашої поїздки – «нашъ грязный, кишащій жидами Кременецъ». То не я таке придумав, нема чого тернополянам кидатися в мене каменюками. То викладач Волинської духовної Семінарії Ніколай (чи Микола?) Теодорович так писав у третьому томі свого «Историко-статистическаго описанія церквей и приходовъ Волынской епархіи» сто тридцять років тому. Влазимо із маршрутки, роззираємося довкола. Знаєте, а той Теодорович таки був правий (правИй, а не прАвий). Довкола сіро та брудно, тому що дощить, а навкруги самі гори між якими гадюкою тягнеться, схоже що взагалі єдина, дорога міста. От униз до всієї цивілізації і стікає із гір пісок із багнюкою та целофановими фантіками. Що ж до жидів, то от і їхня головна святиня, синагога себто, стоїть просто у нас перед носом та зустрічає приїжджих. Ага, будівля теперішнього автовокзалу перероблена саме із синагоги. Самих же євреїв у Кременці давно вже ніхто вже не бачив. Ну а що ви хотіли? – голокости, масові еміграції в дев’яностих... Тепер євреї по всій країни в дефіциті. А за даними 1883 року в Кременці із 10 212 чоловік населення 4 223 було саме євреями.
Ну та бог із ними, з жидами, чи то пак Яхве з ними, чи в кого ті євреї вірують. Ми припхалися до Кременця дивитися на середньовічні замки, старовинні церкви і колегіуми та на всіляке інше прадавнє каміння. Тому й рушаємо їх шукати в південному намрямку. Ну, бо із півночі ми приїхали і ніфіга цікавого у вікнах не бачили, а із інших боків місто тісненько обступили Кременецькі гори. До речі, раніше вони Авратинськими горами називалися (на честь селища Авратин Старокостянтинівського уїзду) або й взагалі Татрами. Незалежно від назви, ті гори ховаються від нас у тумані, чи то навіть у низьких хмарах. А ми тим часом пхаємось унизу єдиною дорогою, увесь час стрьомаючись, аби нас машинами не заляпало. Причому пхатися доводиться чорт-зна скільки, кілометрів зо два, як не більше. Пабло вже навіть панікувати почав, що ми зовсім не туди ідемо і нам потрібно терміново вертати назад, або ж починати брати якусь першу ліпшу гору приступом у пошуках замку королеви Бони. А я починаю витрачати заряд батарейок на зйомку усього, що хоч якось вирізняється із одноманітно-сірого фону. Наприклад знімаю такий будиночок із декоративними напівколонами по кутках та слідами-натяками на колишній балкон. Колись доказом заможності господаря була гарна архітектура, а не пластикові вікна із супутниковими антенами.
А от нарешті ми й дочвалали до першої більш-менш цікавої споруди. Не знаю, що то воно за капличка, бо ковані ворота на подвір’я було зачинено, але гарненька.
А ще та капличка відкриває собою цілий ряд кременецьких цікавинок, які надалі слідують одна за одною. Просто за нею в півсотні метрів громадиться дерев’яна, по-православному фарбована синім Чеснохрестівська церква. Пам’ятка архітектури, між іншим, хоча і не так давно збудована, впродовж 1887-1889 років. Зате на місці давньої (1684 року), а через свій вік ветхої, наче завіт, церкви. Незважаючи, на хитку міцність дерев’яної споруди, метричні книги та сповідальні відомості велися та зберігалися справно та педантично (з 1766 та 1830 років відповідно). Окрім звичних буденних справ Чеснохрестівська церква ще з першої половини вісімнадцятого сторіччя утримувала власну «особую богодельню для странниковъ и нищихъ» на Дубенському передмісті.
На протилежному боці дороги із-за мурованої тераси визирають бані Свято-Богоявленського монастиря. Наче і зовсім близько, а так просто до нього і не доберешся. Хіба що штурмом узяти пагорб разом із металевим парканом.
Ну та можна трохи потерпіти і культурно піти дорогою в обхід.
Доходимо до якоїсь здорової за розмірами депресивно-сірої споруди «під шубою». Виявляється, що це не абищо, а кременецький краєзнавчий музей.
Пройшовши його підворітньою можна таки цілком людяно потрапити до монастиря, що ми й робимо. Але там аж занадто усе гарне, квітуче і православне, тож зовсім не в’яжеться із заголовком. Тому про монастир буде у наступному розділі.
