![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrrАга, я знаю, що вже запізно писати про концерт, який відбувся в неділю. Але якщо я не напишу про нього тепер, то взагалі ніколи не напишу. А я проти того, тож мусите тепер терпіти.
Отож, Неділя, Стадіо-паб, Крихітка. На визначену дев'ятнадцяту годину підбираюсь до місця призначення і впираюся у хвіст черги, яка також прагне потрапити на концерт. При чому хвіст той невеликий (чоловік зо двадцять), але рухається повільно. Виявляється через те, що кожного намагаються посадити за столик (аякже, це ж статусне завідєніє). Тому пишуть прізвища кожного на загальному плані пабу та водять відвідувачів за ручку до їхніх столиків. Та ну нафіг! Нащо мені ті столики, я й на барі буду добре себе почувати! Все-одно, просидіти увесь виступ крихітки, тим більше за столиком, прирівнюється до злочину! Зрештою, майже ніхто й не сидів (хоча нє, були якісь канкрєтні пацики за столиками в товаристві Хортиці і Хлібного Дара, чи то вони за компанією з якимось дєвучками прийшли, чи то самі для того, щоб дєвучок поклеїти). Хоча я не про них, я про Крихітку.
Ви сподівалися, що я скажу про них щось нове? - А дзуськи! Вони, як завше, були чарівними, неперевершеними та фантастичними. Через брак свого словникового запасу я не можу описати усю ту гамму позитивних емоцій, здобутих під час концерту. Проте завжди можу підтвердити, що хочу ще! Ага, у мене без них починається ломка і я гостро потребує нової дози їхньої музики наживо.
Тож, оскільки про Крихітку нічого, окрім слів захвату, я вам розповісти не можу, то поділюся кількома фотографіями з концерту та коментарями до них.
Самі бачите, публіку від сцени відділяв лише якийсь метр простору, при бажанні навіть можна було торкнутись кожного учасника гурту. "Ми сьогодні не кусаємось, - казала Каша на самому початку, - тож підходьте ближче". Публіка підійшла до сцени впритул і на знак вдячності пускали Саші сердечки об'єктивами своїх дзеркалок.
До речі, пару слів про саму публіку. Незважаючи на свою зовнішню несхожість та неоднорідність (ага, хоча б на взуття подивіться - від шпильок до жовтих мертенсів) атмосфера була надзвичайно дружньою. Здавалося, що всі ті люди навколо сцени, то єдиний організм, який вловлював кожний звук Крихітки, то затамовуючи подих, то вибухаючи оплесками.
Ну а раз ми вже заговорили про взуття, то не втримаюсь і викладу знімки Кашиних мештів стилізованих під японські сандалі гета.
Хоча мало не половину репертуару становили ліричні пісні, досить швидко у залі стало гаряче. Ну а як могло бути інакше, коли публіка не сачкує за власними столиками із салатами та випивоном, а бере активну участь у дійстві музики? Тож, як раптом хто впізнав себе на знімку і самому собі не сподобався, то знайте - це усе через запітнівший об'єктив:)
А оскільки я вже заговорив про фотоапарати, то скажу пару слів і про свого Фуджи. Ходити із ним на концерти - справжня мука. Адже фотає він як і будь-яка інша мильниця, ще й спалах заряджає цілу вічність (дзеркалками за цей час встигають знімків десять зробити). А за габаритами тим же дзеркалам мало поступається (ультразум, як-не-як... хоча нащо той ультразум у приміщенні?). Тож танцювати із півкілограмовою фігньою шиї зовсім щось не виходить. Я був спробував, але розклав Фуджика об підлогу, та потім повзав рачки між танцюючами збираючи батарейки та дрібні деталі фотоапарату. Слава яйцям, він вижив, тому настрій мій лишився не затьмареним. І да, я з нетерпінням чекаю продовження:)
Отож, Неділя, Стадіо-паб, Крихітка. На визначену дев'ятнадцяту годину підбираюсь до місця призначення і впираюся у хвіст черги, яка також прагне потрапити на концерт. При чому хвіст той невеликий (чоловік зо двадцять), але рухається повільно. Виявляється через те, що кожного намагаються посадити за столик (аякже, це ж статусне завідєніє). Тому пишуть прізвища кожного на загальному плані пабу та водять відвідувачів за ручку до їхніх столиків. Та ну нафіг! Нащо мені ті столики, я й на барі буду добре себе почувати! Все-одно, просидіти увесь виступ крихітки, тим більше за столиком, прирівнюється до злочину! Зрештою, майже ніхто й не сидів (хоча нє, були якісь канкрєтні пацики за столиками в товаристві Хортиці і Хлібного Дара, чи то вони за компанією з якимось дєвучками прийшли, чи то самі для того, щоб дєвучок поклеїти). Хоча я не про них, я про Крихітку.
Ви сподівалися, що я скажу про них щось нове? - А дзуськи! Вони, як завше, були чарівними, неперевершеними та фантастичними. Через брак свого словникового запасу я не можу описати усю ту гамму позитивних емоцій, здобутих під час концерту. Проте завжди можу підтвердити, що хочу ще! Ага, у мене без них починається ломка і я гостро потребує нової дози їхньої музики наживо.
Тож, оскільки про Крихітку нічого, окрім слів захвату, я вам розповісти не можу, то поділюся кількома фотографіями з концерту та коментарями до них.
Самі бачите, публіку від сцени відділяв лише якийсь метр простору, при бажанні навіть можна було торкнутись кожного учасника гурту. "Ми сьогодні не кусаємось, - казала Каша на самому початку, - тож підходьте ближче". Публіка підійшла до сцени впритул і на знак вдячності пускали Саші сердечки об'єктивами своїх дзеркалок.
До речі, пару слів про саму публіку. Незважаючи на свою зовнішню несхожість та неоднорідність (ага, хоча б на взуття подивіться - від шпильок до жовтих мертенсів) атмосфера була надзвичайно дружньою. Здавалося, що всі ті люди навколо сцени, то єдиний організм, який вловлював кожний звук Крихітки, то затамовуючи подих, то вибухаючи оплесками.
Ну а раз ми вже заговорили про взуття, то не втримаюсь і викладу знімки Кашиних мештів стилізованих під японські сандалі гета.
Хоча мало не половину репертуару становили ліричні пісні, досить швидко у залі стало гаряче. Ну а як могло бути інакше, коли публіка не сачкує за власними столиками із салатами та випивоном, а бере активну участь у дійстві музики? Тож, як раптом хто впізнав себе на знімку і самому собі не сподобався, то знайте - це усе через запітнівший об'єктив:)
А оскільки я вже заговорив про фотоапарати, то скажу пару слів і про свого Фуджи. Ходити із ним на концерти - справжня мука. Адже фотає він як і будь-яка інша мильниця, ще й спалах заряджає цілу вічність (дзеркалками за цей час встигають знімків десять зробити). А за габаритами тим же дзеркалам мало поступається (ультразум, як-не-як... хоча нащо той ультразум у приміщенні?). Тож танцювати із півкілограмовою фігньою шиї зовсім щось не виходить. Я був спробував, але розклав Фуджика об підлогу, та потім повзав рачки між танцюючами збираючи батарейки та дрібні деталі фотоапарату. Слава яйцям, він вижив, тому настрій мій лишився не затьмареним. І да, я з нетерпінням чекаю продовження:)
