Тайкури

[posterrr]

Отож, що воно таке - Тайкури, та якого милого я туди попхався - розказано в попередньому записі. А тут лишень про костьол, замок, польські мОгилки (саме так, з наголосом на О), та трохи тайкурян.




Як я зазначав раніше, до Тайкурів я дістався без пригод та блукань. Знайти костьол, точніше його рештки, також було неймовірно легко, бо пройти повз нього просто неможливо. Ідіть собі прямо по дорозі та впретеся просто у нього. Ну а виглядати костьол буде приблизно так.



Походивши навколо та пофотографувавши дзвіницю із різних ракурсів помічаю поруч у мурі пролом та лізу ним до подвір'я.



Хоча "подвір'я" - то надто гучно сказано. Просто заросла бур'яном ділянка лісу, яку чомусь обмурували парканом. та ще незрозуміло чого із того муру стирчать залишки костьолу. Фотографувати мури нецікаво, а знімати костьол не виходить, бо аж надто усе заросло деревами і сама споруда банально ніяк не хоче уміщатися в об'єктив. Тому суну подобою стежки всередину.



Костьол зсередини радує клаптями неба над головою та доволі непогано вцілілими стінами.





Всередині натрапляю на трійко дітей - Настю, Ваню та Владіка. Зі мною одразу ж знайомляться та тягнуть показувати костьол в деталях. Чесно, на кращих екскурсоводів годі було й сподіватися. Наприклад, сам би я ніколи не здогадався, що тут є підземелля, більш того, що до нього можна потрапити. Нє, ну як я міг додуматись, що тією малою дірою в підлозі можна дістатись до здоровенного підвалу? Хай навіть уся голова після того стала в землі, але воно того вартувало.



Розміри підземелля можете уявити самостійно - на голову нічого не давить, тільки трохи темно та різне сміття під ногами плутається впереміш із чиїмось прадавніми ребрами. Ось, доречі і мої малі екскурсоводи. Ваня



та Владік



Настя фотографувати соромилась, тому її фотографії згодом. А поки вилазимо з-під землі та ліземо нагору. Виявляється, тут можна аж на дах залізти! Звісно, якщо не боїшся лізти і в тобі небагато ваги, аби обвалити залишки старезних сходів. Бо стрьоматися справді є з чого. Отакі вони, сходи, якщо дивитися на них знизу (ага, до першої "сходинки" потрібно іще по стіні долізти)...



... а так виглядають сходи на другому поверсі (вони там, за Владіком)



Пару фотографій із другого поверху. Світлина внутрішня...



... та світлина зовнішня, десь під тим проваллям я заходив до костьолу.



Другий поверх - то не межа, лізти можна (тільки дуже-дуже обережно) аж на самий дах.
Ага, страшенно високо. Серце калатало а руки-ноги трусились з переляку, причому не стільки за себе, як за малих. Хоча й видно, що вони тудою не вперше, і навіть не вдесяте лазять.





Краєвид із даху на Тайкури



Сосна на даху



Ще пару інтер'єрних фотографій





Тим часом акумулятори у фотоапараті здихають, тож доводиться постійно міняти їх місцями й одразу ж виключати після кожного кадру, аби продовжити фотосесію на пару десятків знімків. Ех, довірився дурному інтернету, думав що тут нічого особливо цікавого немає, тож і заряджати батарею на повну немає потреби. Кінчаємо із костьолом (до речі на ньому висить блюзнірська табличка Пам'ятка архітектури, охороняється державою), востаннє обертаюся на нього, та прямуємо до Польських мОгилок.



До могилок продираємось будяками кропивою у людський зріст. Це малі іще мене "по стежці" вели. Може колись там стежка і була, не знаю, але реп'яхи геть всередину кедів поначіплювались, а ноги ще й досі трохи сверблять від кропиви. Добре хоч я вдягнув футболку із довгим рукавом. Серед тих бур'янів-будяків і справді виходимо на старий польський цвинтар.





Серед могил височіють руїни якоїсь каплички. В порівнянні із ними, костьол зберігся майже у відмінному стані.
От, до речі, і Настя до кадру потрапила.



Ну і знов Владік із висоти залишків капличних стін та довжини моїх рук.



Далі йдемо у напрямку замкових руїн, а тим часом уже потроху вечоріє.



По дорозі до замку із хащі виринає зелений дяпчик з автоматом. Дивний пам'ятник, викликає стійкі асоціації із радянськими пластмасовими солдатиками. Тим більше дивний, що кажучи "по дорозі" я не мав на увазі, що там справді є якась дорога. Ті самі хащі, ну може рідші, і монумент посеред галявини із нікуди.



Ох, а ось нарешті і "замок". Жалюгідний, але інших немає. Вірніше є ще один такий самий уламок стіни цього ж замку за сотню метрів. Дивно, що цього разу без табличок "пам'ятник архітектури"









Далі стало вже зовсім темніти, ще й усіляке шаманство із акумуляторами перестало давати результати, тому німецькі могили лишаємо в спокої та вибираємось до цивілізації їсти морозиво і тікати додому. А тікати мені знову довелося пішки, бо останнього автобуса на дев'ять годин я звично прогавив. Що ж, іще дванадцять кілометрів в зворотньому напрямку під гучний концерт цвіркунів та у компанії апельсинової скибки місяця.

Comments

[olzheska.livejournal.com]

суперсько) сама хотіла поїхати ровером, може й з погодою вийде.

[posterrr.livejournal.com]

Ну то як тільки буде погода, так і рушай. Тим паче ровером. Правда до залишків замкових стін і до каплички на цвинтарі лісапета буде тяжко бур'яновими заростями протягти.