знову на п'ять років назад
Mar. 11th, 2011 02:42 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrrНу а поки після перемоги Динамо над блакитними манками я ніяк не можу вгамуватися, і хз коли зможу заснути, то займуся друкуванням свого старого щоденника. Тим більше там також трішки про футбол. Та й взагалі ті три дні були цікавими (ну, або я їх тоді так записав, що тапер вони мені цікавими видаються)
8 березня 2006 року, середа
Вирулив до міста. Даремно я те робив, бо надворі морозяка разом із лютим скаженим вітром та страшенною вологістю. Ледве дуба не дав. Заїхали на 7-й кілометр де купили настільного хокея та менеджера. Тепер буде чим зайнятись в казармі. Усю ту радість запхали до чорного поліетиленового мішка та по черзі таскали Одесою. Усі зустрічні перехожі якось дуже недовірливо косилися на того пакунка, а в магазинах нас за потенційних терористів сприймали. Персонал зрозуміти можна - завалює чотири крєндєля стрьомної зовнішності із здоровенним чорним мішком, купувати явно нічого не збираються, тільки усе обдивляються і мацають та іржуть не зрозуміло з чого. На нас і без пакета косо дивилися минулого вихідного, а тепер і поготів...
Через те, що надворі було дико холодно, а в магазинах нам були не раді, вже о другій вертаємось у в/ч. Там починається кубок Стенлі та скуповуються Інтели, Мерседеси і МакДональдси.
Ввечері рубалися Мілан та Баварія. Чи то Мілан такий сильний, чи то Баварія ніяка, але німців із Сан-Сіро винесли вперед ногами - 4:1.
9 березня 2006 року, четвер
І знову бойові будні. До обіду хєрячу план-конспекти, а по-обіді впадаю в сплячку.
Вовка зранку виявив відсутність свого ременя. Замість нього лежить чужий без бляхи та сигаретка (щоб не дуже пройобом засмучувався). Цікаво, що зникне наступного разу?
Надумав, точніше нарешті зважився дописати "автокоментарі, доповнення та інші думки". Поки їх писав та заповнював пробіли за вчора і позавчора, Вовка увесь час спілкувався мобільним із соєю дівчиною. Блін, вже другу годину (чи третю? - треба час взнати) розмовляють ні про що. Типу, я зараз сижу, а зараз я встав і пішов в інший куток до іншого стільця. Тепер знову сижу. А ще Вован кожні хвилин десять каже "Ну не обижайся, солнышко. Я не хотел, не надо расстраиваться", пробує щось з'ясувати чи щось порадити. "Вот видишь, солнышко, в основном я прав. Так что, зайка, слушай меня". І взагалі, я такий супер, нете що інші, як же тобі пощастило, "как же тебе повезло, мей невесте". Намагається нав'язати їй свою думку, заодно подавши себе у накращому ракурсі, розказує про психологію слов'ян (називаючи їх при цьому словаками) і по-іншому бути не може! Бляха-муха! Невже це і є кохання? Хочеться вірити, що ні, бо інакше нахуя воно таке потрібне? Я цього не розумію (невже лише "поки що" не розумію?). Як на мене, то це все ж таки не кохання, а звичка. "Как же я теперь без тебя? А ты? Разве ты найдешь такого, как я?", разом із страхом, що тебе покинуть. При чому набагато страшніше не те, що ти виявишся комусь нецікавим, а сам факт, що тебе кинули, а ще думка оточуючих. Що характерно, то причини ніколи не шукають у собі. То вона - блядюга чи дурепа, а не я тупий урод. Який же я тупий урод, якщо я - Супермен? Я ж самий-самий, краще нікуди. Який придурок сказав, що немає межі досконалості? Адже я і є ця межа!
Бля... Вован усе ще сюсюкає своїм телефоном, певно я його не пересиджу. Піду спати.
10 березня 2006 року, п'тниця
Ура! Ми переселилися до гуртожитку! Затулилися вшістьох в одну кімнату 4 на 4 метри. Взагалі то, нам дві кімнати виділили, але одну ми відвели під комору, а в іншу гуртом запихнулися жити, щоб веселіше було. Я правда був за розподіл у дві кімнати, але решта сказала, що ми там подуріємо від нудьги, і я з ними погодився із солідарності.
У в/ч приїхав ще один курсант. Ну, "курсант" - то занадто гучо сказано. Скоріше воєнізований студент, тому що він із Шевченка, фін (фінансист тобто). А сам він родом із... Комунарівки! То таке село під моєю рідною (ну, не те щоб зовсім рідною) Калинівкою, якщо хто не знає. Отак от здибались хєр-зна-де у селі під Одесою за 400 з гаком кілометрів від рідних країв (нє, 400 з лишнім - то перебір, але точно, що більше трьохсот). ТОму фіну пощастило - він одразу ж до гуртожитку вселився, не те що ми. (До речі, його Максимом звати, але ми на нього Студєнт кажемо.)
Що ж до гуртожитку - то там просто супер у порівняні із печерою, де ми жили до того. Є світло, є душ із гарячою водою (бойлер на 100 літрів), є кухня (тільки у нас немає кастрюль), є навіть холодильники та пральна машинка, але вони навіть у розетку ще не встромлені. А ще тут є двері. Тільки із замком нам не пофортило - не працює, зараза. Але одна вже наявність дверей - це вже гуд.
В кімнаті, коли там усі шестеро, і усі шестеро не лежать по своїх ліжках, - справжній мурашник, хоч на голови один одному вилазь. Але загалом нормально.
У сусідній кімнаті мешкають двоє персонажів невизначеної та пом'ятої зовнішності. Із їх кімнати час від часу долинають якісь непевні звуки. Їбуться вони, чи що? Вирішуємо кімнатою, що таки да - їбуться. А що їм ще робити? Нудьга зелена, навіть тєлєка немає. Потім один із них, той жо більший та з настуканим фейсом, узяв в нас хокея та менеджера, тож на якийсь час у їхній кімнаті було тихо або тільки звуки хокею.
Доповнення до 8 березня
Оце ходили ми із тим мішком по морозним вулицям Одеси, а на нас усі скоса дивилися. Хоча і без мішка ми також виділялися. Минулого вихідного поперли до торгового центру "Європа" і давай ескалатором кататися до самого верху. "Ого! Він іще синім світлом підсвічується! А з самого верху ТЦ ще й місток скляний є, треба ж ним пройтися!" Самий верх - то ресторан "Для хороших людей" (так на ньому і написано). Так от, нас туди не пустили. Цікаво, ми не "хорошие", не люди, чи ні те, ні дрУге? Потім хлопці скупили на вечір поляну і Жора увесь залишок дня носився із пакетом, якого притискав до серця, того що ручки грозилися обірватися під тягарем набраної водяри І коли я, Жора і Жека зібралися десь коло виходу ЦУМу і з півгодини чекали посередкоридору Вована, який як завжди десь лишився торгувати обличчям, уся охорона потроху позповзалася до нас в повній готовності заламати цих трьох терористів і знешкодити бомбу у їх пакеті.
Щодо безпосередньо 8-го березня, то було дуже холодно. І дуже вітряно. Скоріше разом - вітрохолодно. Вітер дув із Молдавії, того що куди б ти не повернувся, все-одно весь час дуло в обличчя і за пазуху. Точно, що молдаванський вітер.
8 березня 2006 року, середа
Вирулив до міста. Даремно я те робив, бо надворі морозяка разом із лютим скаженим вітром та страшенною вологістю. Ледве дуба не дав. Заїхали на 7-й кілометр де купили настільного хокея та менеджера. Тепер буде чим зайнятись в казармі. Усю ту радість запхали до чорного поліетиленового мішка та по черзі таскали Одесою. Усі зустрічні перехожі якось дуже недовірливо косилися на того пакунка, а в магазинах нас за потенційних терористів сприймали. Персонал зрозуміти можна - завалює чотири крєндєля стрьомної зовнішності із здоровенним чорним мішком, купувати явно нічого не збираються, тільки усе обдивляються і мацають та іржуть не зрозуміло з чого. На нас і без пакета косо дивилися минулого вихідного, а тепер і поготів...
Через те, що надворі було дико холодно, а в магазинах нам були не раді, вже о другій вертаємось у в/ч. Там починається кубок Стенлі та скуповуються Інтели, Мерседеси і МакДональдси.
Ввечері рубалися Мілан та Баварія. Чи то Мілан такий сильний, чи то Баварія ніяка, але німців із Сан-Сіро винесли вперед ногами - 4:1.
9 березня 2006 року, четвер
І знову бойові будні. До обіду хєрячу план-конспекти, а по-обіді впадаю в сплячку.
Вовка зранку виявив відсутність свого ременя. Замість нього лежить чужий без бляхи та сигаретка (щоб не дуже пройобом засмучувався). Цікаво, що зникне наступного разу?
Надумав, точніше нарешті зважився дописати "автокоментарі, доповнення та інші думки". Поки їх писав та заповнював пробіли за вчора і позавчора, Вовка увесь час спілкувався мобільним із соєю дівчиною. Блін, вже другу годину (чи третю? - треба час взнати) розмовляють ні про що. Типу, я зараз сижу, а зараз я встав і пішов в інший куток до іншого стільця. Тепер знову сижу. А ще Вован кожні хвилин десять каже "Ну не обижайся, солнышко. Я не хотел, не надо расстраиваться", пробує щось з'ясувати чи щось порадити. "Вот видишь, солнышко, в основном я прав. Так что, зайка, слушай меня". І взагалі, я такий супер, нете що інші, як же тобі пощастило, "как же тебе повезло, мей невесте". Намагається нав'язати їй свою думку, заодно подавши себе у накращому ракурсі, розказує про психологію слов'ян (називаючи їх при цьому словаками) і по-іншому бути не може! Бляха-муха! Невже це і є кохання? Хочеться вірити, що ні, бо інакше нахуя воно таке потрібне? Я цього не розумію (невже лише "поки що" не розумію?). Як на мене, то це все ж таки не кохання, а звичка. "Как же я теперь без тебя? А ты? Разве ты найдешь такого, как я?", разом із страхом, що тебе покинуть. При чому набагато страшніше не те, що ти виявишся комусь нецікавим, а сам факт, що тебе кинули, а ще думка оточуючих. Що характерно, то причини ніколи не шукають у собі. То вона - блядюга чи дурепа, а не я тупий урод. Який же я тупий урод, якщо я - Супермен? Я ж самий-самий, краще нікуди. Який придурок сказав, що немає межі досконалості? Адже я і є ця межа!
Бля... Вован усе ще сюсюкає своїм телефоном, певно я його не пересиджу. Піду спати.
10 березня 2006 року, п'тниця
Ура! Ми переселилися до гуртожитку! Затулилися вшістьох в одну кімнату 4 на 4 метри. Взагалі то, нам дві кімнати виділили, але одну ми відвели під комору, а в іншу гуртом запихнулися жити, щоб веселіше було. Я правда був за розподіл у дві кімнати, але решта сказала, що ми там подуріємо від нудьги, і я з ними погодився із солідарності.
У в/ч приїхав ще один курсант. Ну, "курсант" - то занадто гучо сказано. Скоріше воєнізований студент, тому що він із Шевченка, фін (фінансист тобто). А сам він родом із... Комунарівки! То таке село під моєю рідною (ну, не те щоб зовсім рідною) Калинівкою, якщо хто не знає. Отак от здибались хєр-зна-де у селі під Одесою за 400 з гаком кілометрів від рідних країв (нє, 400 з лишнім - то перебір, але точно, що більше трьохсот). ТОму фіну пощастило - він одразу ж до гуртожитку вселився, не те що ми. (До речі, його Максимом звати, але ми на нього Студєнт кажемо.)
Що ж до гуртожитку - то там просто супер у порівняні із печерою, де ми жили до того. Є світло, є душ із гарячою водою (бойлер на 100 літрів), є кухня (тільки у нас немає кастрюль), є навіть холодильники та пральна машинка, але вони навіть у розетку ще не встромлені. А ще тут є двері. Тільки із замком нам не пофортило - не працює, зараза. Але одна вже наявність дверей - це вже гуд.
В кімнаті, коли там усі шестеро, і усі шестеро не лежать по своїх ліжках, - справжній мурашник, хоч на голови один одному вилазь. Але загалом нормально.
У сусідній кімнаті мешкають двоє персонажів невизначеної та пом'ятої зовнішності. Із їх кімнати час від часу долинають якісь непевні звуки. Їбуться вони, чи що? Вирішуємо кімнатою, що таки да - їбуться. А що їм ще робити? Нудьга зелена, навіть тєлєка немає. Потім один із них, той жо більший та з настуканим фейсом, узяв в нас хокея та менеджера, тож на якийсь час у їхній кімнаті було тихо або тільки звуки хокею.
Доповнення до 8 березня
Оце ходили ми із тим мішком по морозним вулицям Одеси, а на нас усі скоса дивилися. Хоча і без мішка ми також виділялися. Минулого вихідного поперли до торгового центру "Європа" і давай ескалатором кататися до самого верху. "Ого! Він іще синім світлом підсвічується! А з самого верху ТЦ ще й місток скляний є, треба ж ним пройтися!" Самий верх - то ресторан "Для хороших людей" (так на ньому і написано). Так от, нас туди не пустили. Цікаво, ми не "хорошие", не люди, чи ні те, ні дрУге? Потім хлопці скупили на вечір поляну і Жора увесь залишок дня носився із пакетом, якого притискав до серця, того що ручки грозилися обірватися під тягарем набраної водяри І коли я, Жора і Жека зібралися десь коло виходу ЦУМу і з півгодини чекали посередкоридору Вована, який як завжди десь лишився торгувати обличчям, уся охорона потроху позповзалася до нас в повній готовності заламати цих трьох терористів і знешкодити бомбу у їх пакеті.
Щодо безпосередньо 8-го березня, то було дуже холодно. І дуже вітряно. Скоріше разом - вітрохолодно. Вітер дув із Молдавії, того що куди б ти не повернувся, все-одно весь час дуло в обличчя і за пазуху. Точно, що молдаванський вітер.
