posterrr | Курсантський щоденник 6.03.06

6.03.2006 року, понеділок

Всєм срать!!!
Армія без обсираловки - то не армія. Ні, не так - то неправильна армія, або не наша армія. Хоча, все ж таки я був правий - то не армія, а Армія (саме так, з великої літери). Мене давно турбує питання: як армія із такою кількістю сцикунів може щось виграти? Тим більше, що ми давно вже не 1/6 частина світу і нас вже навіть не 52 мільйони. Хіба що ворог впаде у паніка від вигляду щойно пофарбованої техніки із начищеними гуталіном колесами та надраєними пастою ГОІ до полярного сяйва гусеницями.
Сьогодні на відкритті гуртожитку (перероблена казарма) прмїздив командуючий ПівдОКом. Для нього порозставляли апаратні зв'язку - буцім то рзгорнули польовий вузол, який буцім-то функціонує і буцім-то забезпечує зв'язок. Хєрня, щокомандуючий і близько не збирався до нього підходити. Бо якби збирався, то то йому би понатрушували пісочком доріжки (не по болоті ж ходити) і червоним скотчем краї тих доріжок намітили... Для командувача в казармі ПВЗ постелили червону килимову доріжку. А як він із казарми пішов, то швиденько задніми дворами перенесли її до передавального вузла, мовляв і там у нас усі по килимах дефілюють.
Комбат повиганяв нас із казарми трохи пізніше восьми. Повернулися туди трохи пізніше дванадцяти. Чоири години простирчав надворі. Спершу години дві втичив біля апаратної. Потім із усіх вільних людей створили масовку перед гуртожитком, де новоселам командувач мав вручати ключі від кімнат. Він їх і справді вручив (та ще погони спонсорам того проекту видав), під звуки оркестра ПівдОКа.
Тільки цього вручення годину довелося чекати на пронизуючому сирому вітрі. Єдиним радісним моментом за день була ShockingBlue'івська Venus (Шизгарет) у виконанні оркестру, поки командувач дивився на гуртожиток ізсередини.
Сам гуртожиток - нічого так, жити можна, не рівня нашому полтавському. Все красиво, під євро, повний тіп-топ. Аби нас туди поселили до кінця стажу, то взагалі було би класно... А поки що ми продовжуємо жити а нашій печері, де немає світла, смердить туалетом та час від часу щось пиздиться зольдами. У мене, наприклад, шеврон "Україна" з бушлату відірвали, в Жеки кросівкам разом із шкарпетками намагалися ноги приробити. Кроси таки знайшли в ничці за пластиковою вагонкою (євроремонт в українському баченні), а от шкарпетки навічно емігрували до країни Мальборо. Якщо усе так буде продовжуватись, то разом із речами можуть проїбатися і останні залишки здорового глузду.
Треба зйобуватись із армії, доки не пізно...

7 березня 2006 року, вівторок

В бобровом теле - бобровый дух!
До казарми завалює дєдушка:
- Бобри!!!
- Ми бобри, ми бобри! ГиГиГи! - відзиваються йому бобри.
кщо розібратися, то бобри - це ті ж самі слони, але одеські. Тобто слон в Одесі - це бобер, а бобер в Полтаві - то слон. Слони (бобри) живуть 100 днів, а потім стають черепахами. Реінкарнація відбувається в сушарні при допомозі дєдушки. Дєдушка хуячить зольда по сраці скрученим косичкою ременем 13 разів. Під час тих ударів і відбувається реінкарнація гидкого каченяти (бобра) на прекрасного лебедя (на черепаху). Дєдушка за проведення цього священного ритуалу отримує 100 гривень. Якщо в дєдушки не один бобер, то він непогано підігрівається до дємбєля. Ходять легенди, як в Червоних Казармах дєдушки збирали на дємбєль по п'ять штук наших національних грошей.
У дєдушок також можуть виникати проблеми, не лише в бобрів. Коли дєдушок залишається лише пару штук (офєра навмисно самих вийобістих дєдів останніми на дємбєль відправляють), черепахи збираються докупи, згадують свої бобрячі приниження, виловлюють бобра,дають йому в руки онучу і ведуть бити дєду морду тією онучею. Так помирають дєди, від яких залишаються самі духи.
Це був короткий екскурс одеською зольдівською фауною, який нам повів молоденький черепаха. Розказував усьо то він стоячи, тому що молоді черепахи, як правило, дуже непосидючі, а якщо коли і сідають, то дуже-дуже акуратно (ага, дупа горить від ременяки).