Архів 21.02.06

21 лютого, вівторок
Сьогодні другий день тижня, відлига та концерт в міському будинку культури, приурочений до Дня захисника вітчизни. Калх зібрав нас по обіді у фойє, розказав бородатого анекдота про похуїста та сказав, що в МБК поїдемо двома тролейбусами. Я ще здивувався, що за нами траліки прислали. А даремно, тому що їх за нами ніхто не прислав, ми у рейсовий запхались. Не знаю як для кого, а для мене звістка, що за проїзд треба платити, стала новиною. Та і для решти, мабуть, також, судячи із перекрикувань з кондукторкою. Причому більшість курсантів били себе п'яткою в груди і кричали, що то не чесно, брати з них гроші за проїзд, а із тролейбусу раніше своєї зупинки виходити теж не збиралися. Кондукторка від того бичатника репетувала і грозилась зірвати стоп-кран (чи чим там тролейбуси зупиняються). Мені було соромно за курсантів, але грошей також не було, тому довелося таки їхати зайцем (а що було робити?). У своє виправдання можу сказати лише те, що на кондукторку не кричав, а спокійно так сказав їй, що грошей не маю, тож платити не збираюся (хоча то її навряд чи втішило)
Перед МБК Калх розподіляв усіх по місцях: такий-то ряд, таке-то місце. Я виявився "рештою" яку відправили на балкон, де було багато вільних місць і не було офіцерів (чи майже не було, а ты що були, були нам до сраки).
Зсередини МБК виявився жалюгіднішим, ніж ззовні. А ззовні він був типовим совковим будинком культури Тільки не міським, а якимось СМТ'івським - якийсь маленький, як для міського. В усьому іншому то типовий МБК - монументальна сіра споруда із колонами та обваленою місцями штукатуркою. Зсередини, як я вже відмічав, він іще жалюгідніший та іще менший. Ну просто зовсім манюсінький. Усе всередині іще тих часів: дерев'яна підлога, дерев'яні крісла оббиті тканиною, гіпсове ліплення на стелі, стіни з відпадаючою штукатуркою та мокрими плямами. Та ще гігантська скляна люстра на стелі. Цікаво, з неї хтось коли-небудь пилюку витирав? І якщо витирав, то як? Вона ж високо висить, зараза. Внизу місця поступово заповнюються офіцерами, прапорщиками та їх дружинами, а також іншим людом, причетним до нашого інституту. До нас на балкон припхалось повно першокурсників. Вони почали тупити, кружляти по балкону і розсажуватись на вільні місця. Не встигли вони порозсідатися, як якийсь там їхній командир почав виганяти їх назад з балкону. Першокурсники знову почали тупити, кружляти по балкону і стали потроху просочуватись сходами вниз. Коли їх залишилось на балконі лише кілька штук, надійшла команда "відставити", і "мінуса" повернули назад, щоб знову тупити, кружляти по балкону і розсажуватись по кріслам.
Як зала заповнилась, почався концерт. На сцену вийшов Мартин, оголосив урочисту частину відкритою: "Інститут! Встати для урочистого внесення прапора!"
- А йоб твою мать, - це я виматюкався собі під носа через те, що доводилось встати.
- Ёб твою мать, - голосно матюкнулись в мене за спиною. На сцену винесли прапори України та інституту.
- Прошу всіх сідати, - сказав Мартин.
Ледве я встиг приземлити свлою дупу на крісло, як заграв Гімн. Це Мартин нас навмисно саджав, щоб ми знову вскакували?
Після Гімну Мартин знову всіх посадив, а в залі погасили усі лампочки, лише сцена підсвічувалась. Точніше, усі лампи крім однієї, що світила якраз на балконі зліва від мене поза спиною. Мартин став усіх вітати із святом, розказуючи стандартні, всім вже давно набридші поздоровчі фрази, які ніхто не слухав. Тим часом на балконі на єдиного світячого плафона натягли шапку, щоб, падла, не світив. А на сцену запросили Кукобу. Одразу ж в залі включили все світло, щоб попалити, яка курва Кукобі не аплодує. Довелося зобразити щось подібне на оплески. Кукоба почав жувати промову про процвітаючу Полтаву і загниваючу буржуазію. Тобто, не про буржуазію, а про те, як бідних полтавчан щимлять ублюдки, що стоять при владі. Як хуйово живеться полтавчанам... Хоча ні, не хуйово, а охуєнно в порівнянні із іншими містами, завдяки йому, преподобному Кукобі, звісно. Але якби ще владу поміняти, то взагалі б жили як в раю. А то ж Полтава просила з бюджету 600 (мільйонів чи мільярдів), а їй уряд-урод лише 220 виділив. "А ці б гроші ми пустили на премії робітникам. Тому я кажу, що управління потрібно передавати на місця, бюджет формувати знизу-вгору, а не навпаки. Усю владу потрібно зосередити в областях, в регіонах. Тому голосуйте за Партію Регіонів!" Ну, слава яйцям, вын закінчив. Промову. І почав роздавати грамоти. Ті, кому вручали грамоти, набували страшенно відповідального вигляду, так і світилися патріотизмом і трусили своїми сплющеними об стільці сідницями на сцену. Оркестр лабав туш, а із залу ріденько плескали в долоні. Нагороджених розпирало від радості і щастя, а в залі за них ніхто і не думав радіти (хіба що їхні діти), бо одним було похуй, а інші заздрили чорною заздрістю. Але нагороджені не звертали на то ніякої уваги, тому що були страшенно за себе раді. Та грамота була для них сертифікатом, який затверджував, що її власник справді є д'Артаньяном, а решта - підарасами. Цікаво, у них є вдома спеціальна папочка чи шухлядка, чи іще щось під усі ті грамоти? Щоб їхні дружини показували ті грамоти гостям (бо ж самому їх показувати означало б продемонструвати себе страшенно нескромним) і хвалилися, який у них класний чоловік. Ті грамоти можна було б і на стіну почепити, щоб одразу було видно. який ти крутий, але також можуть дорікнути нескромністю...
Коли у Кукоби закінчились грамоти, естафету перейняв Хлан. І почав роздавати нові грамоти новим людям. І знову повні патріотизму обличчя, рідкі оплески і якесь урочисте дудукання оркестру. Цей колообіг шаблонних подій змінився двічі. Вперше: коли давали грамоту Копичу, зал вибухнув оваціями - це курсанти постаралися, наші звісно. А вдруге: коли Шуберта нагородили (то такий прапорщик в оркестрі) - тоді оркестр так туш злабав, як ніколи на концертах не грали.
- На цьому урочисту частину оголошую закритою, - каже Хлан.
- Слава яйцям, - то вже я кажу.
- Заебись, - кажуть в мене за спиною.
Знову гімн, виносять прапор, починається концерт. Його ведуть Ка-Ка-Калюня із Мулаткою (щось вона з кожним днем гладшає і страшнішає). Як на мене, то краще б не вели, а то мене вже заїбали наіграні "приколи" в стилі Пєсні Года, краще б Цюман просто казав би назву композиції. Музика також була хрєновенькою. Курсанти на балконі гнали бєса, слухали свою музику із мобілок (теж відстійну) та вибігали покурити. Паша Бухломенко заснув в кріслі. Четвертий курс попивав щось із фляжки (на запах - водяра, середньостатистична, не сама галіма). Товаріщу дають фляжку: "На, подними настроение". Той відсьорбує з фляжки, потім водить нею під носом сплячого перед ним Бухломенка. Він, на наш подив, на це ніяк не відреагував.
На сцені грає оркестр разом із сопілкаркою 7-го класу, для якої це дебют на "великій сцені". Грають Пісню Пастуха. Сопілкарка фальшивить так, що навіть я своїми немузичними вухами це чую. Але то ще було нормально, а от потім вийшов співати якийсь Соловей і як почав горлати скрипучим тенором, наче хтось нігтем по склу дряпає, тільки дуже голосно...
- А зараз - заключна композиція, - каже Мулатка. Її перебивають оплесками, криками "Ура!" та "Заебись!" із залу та фразою "Нет, не последняя, а предпоследняя" від Цюмана. По залу пішов гул розчарування, розбавлений словами "бля..", "пизда..." "ёб твою мать" та "опять затупила!".
- Композиция Латина Гольд, - каже Цюман... Що ж, то було єдине хороше на концерті.
"Пам-пАм-ПАра-рА-рам-пАм - текіла!!!" - вигукує оркестр. На наступному "Пам-пАм-ПАра-рА-рам-пАм" з балкону дружньо вигукують: "Водка!!!". Від того просинається Бухломенко, потягується в кріслі і каже: "Эх, хороший сон снился... Про водку..."
Ця композиція зірвала овацію, втретє за концерт. Вперше хлопали барабанщику, коли той соло лабав (дійсно класно лабав). А вдруге - як хтось крикнув: "Пацаны! Степуху дали!!!"

Після концерту усім видали увалки і наказали добиратися до інституту своїм ходом. Психо іще психував через те, що до кінця увалу лишилося лише 35 хвилин, і за цей час ми не встигнемо вчасно прийти (їхати траліком ми не стали із принципу). Ми з Момоном його втішали, що нам за запізнення по-перше: нічого не буде, а по-друге: ніхто і не взнає. Психо із тим погоджувався і продовжував нервувати, того що запізнюватись не хотів теж із принципу. Біля ПТМЗ нас наздогнав Кольос і також почав задовбувати нас тим, що ми не встигаємо. А потім він із Психо так прискорились, що ми з Момоном ледве за ними встигали, мало не бігли. Нє, ну нахуя так летіти, а?