Як все починалось)...

Чомусь зовсім нема натхнення придумувати нові записи. Можливо осінь. Можливо якісь особисті трабли. Можливо все вкупі помножене на образи від відсутності коментів до записів, над якими особливо старався та які вважав насправді сильними а не пустими кухонними балачками...
 Але я зараз не про те. Зараз я вирішив розшарити свого першого щоденникового записа, без якого навряд чи було б моє теперішнє перебування в ЖЖ. Трапилось це на п'ятому курсі мого навчання в Полтавському бронебійно-фугасному. Робити було, загалом, нічого, от я і взявся до ведення щоденника. До того ж іще із двадцятиріччя мав кульного чистесенького блокнотика з обкладинкою стилізованною під джинси. Гріх було й надалі зберігати його в недоторканності, особливо зважаючи на те, що дарували мені його з настановою написати у ньому багато цікавих речей.) Отак я й почав вести публічний щоденник. Отже, передруковую перший запис із того нотатника. 

16-17 січня 2006 року.

 Стояв у варті. Надворі було дико холодно. Щоб не змерзнути на вишці - стрибав, танцював і матюкався про себе. Допомагало мало. Валянки виявляється не всесильні - у ноги все-одно холодно. Замерз як цуцик ("бля, якусь хуйню виморозив",- сказав би на це Коняра,- "Цуцик змерз як цуцик")
 Щоб якось відволікти думки від того, що поступово замерзаю, забив голову різними приємними мріями про те, який я класний пацан, і якби було класно якби... А ще співав подумки пісеньок, і, якоїсь холєри, придумав початок вірша. Любовного.  Ну це вже точно повідморожував усе, що в голові було. Вірші вже років триста не придумував. Десь з класу третього, може п'ятого (та й ті були на один-два стовпчики). І взагалі не про кохання. А тут поперло:

 Вона ззовні чимось подібна на Бога.
 У неї такий самий профіль як в Нього,
 Такі самі очі - глибокі і сині
 І довгі-предовгії чорнії вії.

 Коли вона зводить свій погляд на мене,
 У ньому спалахує щось навіжене,
 А в мене у грудях спалахує сонце
 І страшно пече. Поясніть мені що це?

 Чому поруч з нею я ніяковію,
 Соромлюсь себе і, мабуть, червонію,
 Як дурень мовчу, хоч сказати їй мушу:
 "До себе скоріш забери мою душу"?..

 
 Ото я дав джазу! Аж сам трохи охуїв. Можна іще якусь музичку пикольну придумати, додумати приспів та іще один куплет, узяти Доніса за бари, щоб вчив мене грі на гітарі,- буду панкувати. До другуго куплети вже навіть заготовки лізуть до макітри. Щось на кшталт: "Такі самі пальці - тендітні і ніжні" або: "Така ж як і Бог - пухнаста і біла", і так далі в тому ж дусі...
 Треба було іще на вишці додумувати, бо потім я все-одно про це забуду. Але мене прийшли міняти (а я цьому був дуже радий). Злазячи із вишки (дуже повільно і обережно), як завжди, проклинав того, хто додумався приліпити тут цю дурнувату драбину. Найбільше шансів загинути  у варті - це наїбнутися із цих кончєних сходів, звернути шию, зламати карк,  почавити усі внутрішні органи або просто розхуячити череп (і каска від такого фіналу твог8о короткочасного польоту точно не врятує, і автомат із йобаним бронежилетом також). Побажавши винахіднику тієї диво-драбини усе його життя бігати нею вгору-вниз взутим у валянки і загорнутим у кіл двадцять заліза і теплого одягу, злажу із останньої сходинки. Міняюсь із Паяльником касками (та що була на мені - трохи зручніша), подумки благословляю його на несення служби і в передостанній раз тікаю із поста.
 На розряджанні зброї разом із Муком і Панцирем виганяємось із Коня (він і сам радий, коли із нього гадять і героїчно гонить на всіх). Врешті-решт, на досить безневинну фразу Мука:
 - Не завидую я твоим зольдам;
 Кінь відмочує:
 - И не надо завидовать моим зубам!
 Справді, не треба заздрити його зубам, бо в нормальному роті вони не помістяться. На такі зуби заздрісно дивитиметься хіба-що воїн-тубілець із племені Новозеландських канібалів: "Ото файні цацки із тих зубів вийшли би..."
 ...В останню зміну уже нічого не придумувалось, б стало іще холодніше, а думки закристалізувались великою брилою льоду. До кінця зміни бездумно стрибав на місці.
 Зміняючій нас варті взагалі срака. В нас хоч перші дві зміни було відносно тепло, а в них іще холодатиме...
 ...Із варти повертались повз розкопки водопровідної труби. Десь там в ямі синьо-зеленим спалахує світло. Там все ще варять труби десь вже десяту годину... Згадка про те, що цілий день не було води, повністю відбила апетит. Чомусь зовсім не хотілось жерти суміш обіднього пшона і вечірньої картоплі виделками із залишками ранкової перловки, та заїдати усе це рибою обсмаженою у посудомиї. Тому побажав сміливцям, що відважились іти вечеряти, приємного апетиту і здорового травлення, а сам завалився спати.
 Добраніч...