![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrrЖуючи монастирського медовика, помічаю через дорогу кам’яний хрест на схилі пагорба.
Це вам його на фото так гарно видно, того що я його дванадцятикратним зумом засняв. Насправді ж того хрестика, що через відстань прямує своїми розмірами до цятки, ще й маскується за цупкою завісою туману, не так то й просто помітити. Можете самі у тому переконатись (для сліпих підказка: хрест у самісінькому центрі фотографії.)
Кінчаю із медовиком та допиваючи дорогою квас вертаюсь назад у напрямку краєзнавчого. Там у підворітні ще й художня виставка є, але поки ми гуляли монастирем, її встигли закрити. Ну та й справді, кому ж та виставка потрібна у суботу о першій дня? Якщо хто й надумає туди навідатись, то лишень з дев’ятої до вісімнадцятої у будень, ага, як і в більшість державних музеїв. Ну та грець із тією художньою виставкою, завітаємо хоч до краєзнавчого. Заодно і пластикового стаканчика з-під квасу викину до урни.
Стій! Куда!? Нільзя туда мусор кидати! – Озираюся. Виявляється, то якесь мудило в формі охоронця так репетує.
А навіщо тут тоді урну поставили?
Я за всіма не збираюсь мусор викиду вати! Викидуй стаканчика в іншому місці!
То я просто кину його тут на дорогу.
Ти шо, самий умний? Іди викидуй стаканчика там де його взяв! – ай ну тебе, махаю на охранніка рукою та йду із стаканчиком до музею. Як хтось виявить серед експонатів купу фантиків, стаканчиків, недопалків і лушпайок від сємачок, то не дивуйтесь. Зате ж урни завжди чисті.
Піднімаємось сходами на другий поверх. Тьоті працівниці музею дивляться на нас, мов на інопланетян. Певно ніхто до нас на вихідні до музею не потикався, тим більше із порожніми пластиковими стаканчиками в руках. Можливо, що крім шкільних екскурсій тут взагалі більше людей не бачили. «Ви працюєте?» – тьоті подумали і відповіли, що так, працюють. Потім одна із тьоть пригадала: «Ой! А шо ж вони побачать? Нам же світло так і не зробили!»
На що інші її заспокоїли, що елєктріки половину вже здєлали, а в остальних залах вікна великі. Оглядини нутрощів краєзнавчого таки відбулися. Що ж, якщо у когось буде можливість не ходити до того музею, то й не ходіть. Звичайнісінький собі краєзнавчий, як і в решті міст України. Притому, що тут немає ані складеного докупи кістяка мамонта, ані реліктового цільночавунного трактора ХТЗ. Тільки опудала тут гарні. Причому не лише ті, що тут працюють, а й експонатні рибки, тварючки, комашки й гадючки, до того ж у великій кількості. Опудальнику – залік, а веганам – нашатир і штучне дихання.
Шкодуючи за витраченим на музей часом, покидаємо краєзнавчий та продовжуємо рухатись суворо на південь.
Це вам його на фото так гарно видно, того що я його дванадцятикратним зумом засняв. Насправді ж того хрестика, що через відстань прямує своїми розмірами до цятки, ще й маскується за цупкою завісою туману, не так то й просто помітити. Можете самі у тому переконатись (для сліпих підказка: хрест у самісінькому центрі фотографії.)
Кінчаю із медовиком та допиваючи дорогою квас вертаюсь назад у напрямку краєзнавчого. Там у підворітні ще й художня виставка є, але поки ми гуляли монастирем, її встигли закрити. Ну та й справді, кому ж та виставка потрібна у суботу о першій дня? Якщо хто й надумає туди навідатись, то лишень з дев’ятої до вісімнадцятої у будень, ага, як і в більшість державних музеїв. Ну та грець із тією художньою виставкою, завітаємо хоч до краєзнавчого. Заодно і пластикового стаканчика з-під квасу викину до урни.
Стій! Куда!? Нільзя туда мусор кидати! – Озираюся. Виявляється, то якесь мудило в формі охоронця так репетує.
А навіщо тут тоді урну поставили?
Я за всіма не збираюсь мусор викиду вати! Викидуй стаканчика в іншому місці!
То я просто кину його тут на дорогу.
Ти шо, самий умний? Іди викидуй стаканчика там де його взяв! – ай ну тебе, махаю на охранніка рукою та йду із стаканчиком до музею. Як хтось виявить серед експонатів купу фантиків, стаканчиків, недопалків і лушпайок від сємачок, то не дивуйтесь. Зате ж урни завжди чисті.
Піднімаємось сходами на другий поверх. Тьоті працівниці музею дивляться на нас, мов на інопланетян. Певно ніхто до нас на вихідні до музею не потикався, тим більше із порожніми пластиковими стаканчиками в руках. Можливо, що крім шкільних екскурсій тут взагалі більше людей не бачили. «Ви працюєте?» – тьоті подумали і відповіли, що так, працюють. Потім одна із тьоть пригадала: «Ой! А шо ж вони побачать? Нам же світло так і не зробили!»
На що інші її заспокоїли, що елєктріки половину вже здєлали, а в остальних залах вікна великі. Оглядини нутрощів краєзнавчого таки відбулися. Що ж, якщо у когось буде можливість не ходити до того музею, то й не ходіть. Звичайнісінький собі краєзнавчий, як і в решті міст України. Притому, що тут немає ані складеного докупи кістяка мамонта, ані реліктового цільночавунного трактора ХТЗ. Тільки опудала тут гарні. Причому не лише ті, що тут працюють, а й експонатні рибки, тварючки, комашки й гадючки, до того ж у великій кількості. Опудальнику – залік, а веганам – нашатир і штучне дихання.
Шкодуючи за витраченим на музей часом, покидаємо краєзнавчий та продовжуємо рухатись суворо на південь.
