20.03.06 - 24.03.06
Mar. 29th, 2011 10:54 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
posterrr20 березня 2006 року, понеділок
Розпочиналось усе, як і завжди, нудно. Зате ввечері!..
Хоча краще було б нудно.
Припхався до нашої кімнати якийсь мужик, став біля столу і стоїть, на нас дивиться. Ми на нього дивимося в свою чергу. Потім нам набридло таке передивляння і ми сказали йому "Здрастє". А той стоїть, хитається і сам не знає, що хоче. Потім заплітаючимся язиком каже: "О! А ви курсанти? А тут мій кабінет був... От тут ось... ану.. я ліжко підійму, тут десь було..." Ми його переконуємо, що під ліжко зазирали, але там нічого крім дощок немає. Потім він разів двадцять, а то і більше, повторив нам, що він Сергій, а ще він на додачу Паламар, і що сам він був в Іраці. Іще він з усіма обіймався та іноді хотів показати якогось борцівського прийома, плюс постійно нам казав, що дуже нас поважає і приставав до Жеки, що той його ненавидить. Після цього Паламар потягнув нас до кухні бухати (там якраз увесь гуртожиток гудів, юо саме зарплату видали). Спершу я від того бухалова мляво віднєкувався, а потім на свою голову почав пити. "И тут Остапа понесло..." Себто мене понесло пиячити (і якого хєра? Я ж не п'ю! Ну, майже не п'ю). Там киряють якось не так, як я звик, а за принципом "Все й одразу" (і по багато за раз). Тож свою норму я провтикав. Поки я ще був нормальний, то застав Паламаря падаючого перед курсантами на коліна (а він, між іншим, майор, замполіт батальйону). та прагнучого порізати собі вени якимось тупими залізяками типу уголків (його від тієї дурної ідеї відмовили).
А потім мене накрило... Хрєново, що я не відчуваю плавного переходу між стадіями "мені весело", "більше не наливати" і "хто я? де я?". Вірніше, усі ці етапи я відчуваю, але найважливіша стадія "більше не наливати" приходить із заторможенням, коли вже пізно щось вдіяти. От і тепер було пізно щось вдіяти, як потім виявилось. Хоч може і не занадто пізно, адже я ще тямив що роблю, і для чого я це роблю. А те що ригав, то може то водяра була галіма (а вона і спраді була галіма - "Біленька" називалась).
Вигляд у мене тоді був кепський, почував я себе також хрєново. "Що будеш: мінералку чи марганцовку?" - "Марганцовку", - кажу я. Приводять медика із трьохлітровою банкою марганцовки. Починаю потроху цідити ту рожеву рідину, періодично бекаючи у принесене кимось відро, або поруч із тим відром. У голові лише одна думка: "Постер - довбойоб".
21 березня 2006 року, вівторок
А зранку було доволі нічого, майже нормально. Правда, підводитись із ліжка не наважуюсь і валяюсь до обіду (а навіщо насилувати організм, якщо можна цього не робити?). Періодично хтось зазирає до кімнати перевірити, чи я часом не здох (мабуть красивий я вчора був, раз увесь гуртожиток так розпереживався).
Після обіду виловлюють командира, відпрошуються їхати додому. Ця звістка миттєво ставить мене на ноги, починаю пакуватися. Чао, Одеса! Тут було добре, але вдома краще. Зафрахтовуємось із торбами до маршрутки та їдемо на вокзал. Де він, мій рідний потяг?
22 березня 2006 року, середа
Я голодний, тому що за весь вчорашній день з'їв лише пачку печива, а позавчорашню вечерю виблював. Я злий через те що голодний і тому що холодно. Я погано спав через тверду лавку в потязі та арктичний вітер із вікна. Але я щасливий, що добрався до Вінниці. Тут лежить повно снігу, мінус один на вокзальному термометрі. Так, це явно не Одеса із її сонцем та +10 за цельсієм. Даремно я запхав шапку в нутрощі сумки, тепер її не відшукаєш...
Біля автовокзалу стоїть гендель із літнім майданчиком під фірмовою палаткою пива "Радомишль". А Кріт таки справді Барига - знав куди на стаж їхати...
22, 23, 24 березня
Був вдома, і цим усе сказано.
Розпочиналось усе, як і завжди, нудно. Зате ввечері!..
Хоча краще було б нудно.
Припхався до нашої кімнати якийсь мужик, став біля столу і стоїть, на нас дивиться. Ми на нього дивимося в свою чергу. Потім нам набридло таке передивляння і ми сказали йому "Здрастє". А той стоїть, хитається і сам не знає, що хоче. Потім заплітаючимся язиком каже: "О! А ви курсанти? А тут мій кабінет був... От тут ось... ану.. я ліжко підійму, тут десь було..." Ми його переконуємо, що під ліжко зазирали, але там нічого крім дощок немає. Потім він разів двадцять, а то і більше, повторив нам, що він Сергій, а ще він на додачу Паламар, і що сам він був в Іраці. Іще він з усіма обіймався та іноді хотів показати якогось борцівського прийома, плюс постійно нам казав, що дуже нас поважає і приставав до Жеки, що той його ненавидить. Після цього Паламар потягнув нас до кухні бухати (там якраз увесь гуртожиток гудів, юо саме зарплату видали). Спершу я від того бухалова мляво віднєкувався, а потім на свою голову почав пити. "И тут Остапа понесло..." Себто мене понесло пиячити (і якого хєра? Я ж не п'ю! Ну, майже не п'ю). Там киряють якось не так, як я звик, а за принципом "Все й одразу" (і по багато за раз). Тож свою норму я провтикав. Поки я ще був нормальний, то застав Паламаря падаючого перед курсантами на коліна (а він, між іншим, майор, замполіт батальйону). та прагнучого порізати собі вени якимось тупими залізяками типу уголків (його від тієї дурної ідеї відмовили).
А потім мене накрило... Хрєново, що я не відчуваю плавного переходу між стадіями "мені весело", "більше не наливати" і "хто я? де я?". Вірніше, усі ці етапи я відчуваю, але найважливіша стадія "більше не наливати" приходить із заторможенням, коли вже пізно щось вдіяти. От і тепер було пізно щось вдіяти, як потім виявилось. Хоч може і не занадто пізно, адже я ще тямив що роблю, і для чого я це роблю. А те що ригав, то може то водяра була галіма (а вона і спраді була галіма - "Біленька" називалась).
Вигляд у мене тоді був кепський, почував я себе також хрєново. "Що будеш: мінералку чи марганцовку?" - "Марганцовку", - кажу я. Приводять медика із трьохлітровою банкою марганцовки. Починаю потроху цідити ту рожеву рідину, періодично бекаючи у принесене кимось відро, або поруч із тим відром. У голові лише одна думка: "Постер - довбойоб".
21 березня 2006 року, вівторок
А зранку було доволі нічого, майже нормально. Правда, підводитись із ліжка не наважуюсь і валяюсь до обіду (а навіщо насилувати організм, якщо можна цього не робити?). Періодично хтось зазирає до кімнати перевірити, чи я часом не здох (мабуть красивий я вчора був, раз увесь гуртожиток так розпереживався).
Після обіду виловлюють командира, відпрошуються їхати додому. Ця звістка миттєво ставить мене на ноги, починаю пакуватися. Чао, Одеса! Тут було добре, але вдома краще. Зафрахтовуємось із торбами до маршрутки та їдемо на вокзал. Де він, мій рідний потяг?
22 березня 2006 року, середа
Я голодний, тому що за весь вчорашній день з'їв лише пачку печива, а позавчорашню вечерю виблював. Я злий через те що голодний і тому що холодно. Я погано спав через тверду лавку в потязі та арктичний вітер із вікна. Але я щасливий, що добрався до Вінниці. Тут лежить повно снігу, мінус один на вокзальному термометрі. Так, це явно не Одеса із її сонцем та +10 за цельсієм. Даремно я запхав шапку в нутрощі сумки, тепер її не відшукаєш...
Біля автовокзалу стоїть гендель із літнім майданчиком під фірмовою палаткою пива "Радомишль". А Кріт таки справді Барига - знав куди на стаж їхати...
22, 23, 24 березня
Був вдома, і цим усе сказано.
